Міжнародна економіка

8.2. Фактори, рівні та стадії регіональної економічної інтеграції

На розвиток міжнародної економічної інтеграції впливає низка факторів. Першим, найважливішим та найвпливовішим чинником є сучасна науково-технічна революція. Якісні зміни в продуктивних силах, поява принципово нових засобів виробництва, технологій і зміни в цьому зв´язку самого характеру і структури виробництва заходять у суперечність з обмеженістю національних ринків, наявністю різних міждержавних бар´єрів на шляху руху капіталів, товарів та послуг, робочої сили. Масштабність і принципово новий характер проблем сучасного всесвітнього соціально-економічного розвитку роблять неможливим чи неефективним їхнє вирішення окремими країнами, стає очевидною необхідність об´єднання різноманітних видів ресурсів.

Науково-технологічна революція вносить кардинальні зміни в систему сучасного виробництва. Активно тривають процеси його інтелектуалізації, дематеріалізації, мініатюризації. Інтелектуалізація вимагає зростання вимог до робочої сили, її професійно-кваліфікаційного рівня. Витрати на наукову інженерну працю сягають нині дві третини загальних витрат на виробництво товарів.

Дематеріалізація виробництва, його комп´ютеризація та інформатизація пов´язані зі зміною моделі економічного розвитку, з переходом від екстенсивного до інтенсивного типу економічного розвитку. Економіка «полегшується», зменшуються питомі витрати сировини, матеріалів, енергії, інших ресурсів на виготовлення одиниці продукції.

Сучасним міжнародним виробничим системам характерна електронізація, роботизація, комп´ютеризація, впровадження біотехнологій.

Електронізація виробництва дає змогу значно вилучити безпосередньо з його процесу робочу силу, веде до автоматизації технологій. Створюються банки даних про основні тенденції розвитку світової торгівлі, фінансів, руху цін на основні товари тощо. За допомогою ЕОМ встановлюються тісні кореспондентські міжбанківські зв´язки, відбувається обмін даними про курси акцій на головних фондових біржах і про ціни товарів на товарних біржах світу. В цій системі можна отримати інформацію про стан світових грошових ринків, курси валют, ціни на золото тощо.

Всебічне застосування комп´ютерної техніки, мікропроцесорів, біотехнологій, лазерної техніки, порошкової металургії, мембранної технології, виробів із кераміки, матеріалів із заданими властивостями, застосування елементів космічного виробництва свідчать про початок нової ери суспільно-економічного розвитку - ноосферно-космічної цивілізації.

Новий тип факторів виробництва, що формуються як всесвітні, називають біотехнологіями. Саме вони становлять ядро космічної єдності світу, формують майбутню структуру світового господарства, сприяють глобальним та регіональним інтеграційний процесам.

Другим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є соціально-економічна однорідність національних господарств, що зближаються. Те, що міжнародна економічна інтеграція досягла найрозвинутіших форм у Західній Європі, пояснюється ідентичністю економічних структур цих країн, приблизно однаковим рівнем розвитку продуктивних сил. Проте протягом всієї інтеграційної історії, ЄС багато зусиль докладав і нині докладає вирівнюванню рівнів економічного і соціального розвитку держав-членів, адаптації нових країн, що приєднувалися до Євросоюзу, до інтеграційної системи співдружності. Так було і в 1973 р., коли до ЄС приєдналися Велика Британія, Данія та, особливо, Ірландія, адаптаційний процес якої до Союзу ще й досі не завершився. Економічна криза в середині 70-х років посилила розрив у рівнях економічного розвитку та дезінтеграційні тенденції. А зі вступом до угруповання порівняно відсталої Греції (1981 р.) це проявилося ще помітніше. Приєднання до ЄСу 1986 р. Іспанії та Португалії загострило міждержавні диспропорції, що існували раніше. Ці країни відставали за рівнем промислового розвитку та доходу на душу населення (приблизно, половина середнього по ЄС), окрім того, надто великою була в них зайнятість населення у сільському господарстві. Заданими Євростату, в 1992 р. ВВП надушу населення у 12 регіонах 15 країн ЄС був менший середнього по ЄС. Водночас, у 7 регіонах ЄС ВВП на душу населення був вище середнього рівня у 1,5 рази. І, насамкінець, приєднання до Союзу у 2004 р. десяти центральноєвропейських, балтійських та острівних середземноморських країн значно порушило однорідність національних господарств у всіх соціально-економічних і структурних аспектах і вимагає великих зусиль щодо вирівнювання рівня їхнього економічного розвитку та адаптації до інтеграційних структур Союзу.

Третім фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є наявність досить тривалого періоду та досвіду взаємного економічного співробітництва групи країн. Інтеграція являє собою продовження господарської взаємодії країн, її новий стан, вищий рівень економічного співробітництва. Інтеграція виникає на основі і в результаті поглиблення та розширення економічної взаємодії різних країн. Так, згідно плану Робера Шумана [12], 18 квітня 1951 р. шість країн — учасниць договору: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція підписали договір про створення Європейського співтовариства з вугілля і сталі, яке за більше ніж 54 роки перетворилося на потужне регіональне економічне угруповання, що об´єднує 25 країн Європейського континенту.

Для розвитку міжнародної економічної інтеграції взагалі та європейської зокрема важливе значення мають економіко-географічна близькість країн, наявність спільних кордонів. Це суттєво інтенсифікує взаємні економічні зв´язки, знижує транспортні витрати, створює умови для реалізації великих спільних проектів співробітництва. Як правило, країни зі спільними історичними, культурними та іншими умовами розвитку більшою мірою тяжіють до економічної інтеграції.

Четвертим фактором розвитку міжнародної економічної інтеграції є суб´єктивний чинник, який полягає в цілеспрямованій діяльності соціальних груп і класів, партій, законодавчих і виконавчих органів країн щодо розвитку власне інтеграційних процесів. Ця діяльність, що відбиває об´єктивні економічні процеси, але водночас впливає на них, може певною мірою сприяти розвиткові інтеграції або гальмувати її. Зокрема, розвиткові інтеграційних процесів сприяє: ринкова уніфікація світового господарства; демократичні тенденції розвитку людства; наявність та необхідність вирішення глобальних проблем. Натомість, гальмуючими чинниками інтеграції виступають: традиційні конфлікти між країнами; світові релігії тощо.

Нині пріоритетом і, в певному сенсі, провідним чинником української зовнішньополітичної стратегії та її головним вектором національної зовнішньої політики є відносини з Європейським Союзом. Зміст їх на нинішньому етапі полягає в пошуку адекватного алгоритму подальшої співпраці. Йдеться про вибір або послідовність проходження трьох об´єктивно існуючих можливостей: повноцінне приєднання до ЄС з оформленням повноправного членства; асоціативні відносини з певними обмеженнями інтеграційних устремлінь української сторони; встановлення договірних двосторонніх відносин певного типу (можливо, навіть у чомусь привілейованого) в рамках концепції «ширшої Європи», наприклад, у запропонованому європейцями форматі «особливого сусідства».

Щодо можливості узгодження європейського або так званого євразійського (або російського) та північноамериканського векторів української зовнішньої політики, то така можливість існує не тільки в теорії, а є нагальною щодо практичного застосування. Наразі завдання України полягає в тому, щоб врівноважити ці вектори, віднайшовши для кожного з них відповідні місце і роль узагальній системі національної зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної стратегії.

Якщо максимально схематизувати ситуацію, то співвідношення між векторами виглядатиме наступним чином: європейська інтеграція - стратегічна мета і магістральний шлях розвитку України; співпраця із Росією та іншими країнами СНД - один з найважливіших механізмів досягнення стратегічної мети, передусім в економічній та у сфері регіонального співробітництва; північноамериканський вектор - глобальний контекст процесу реалізації української стратегічної мети, поза межами якої досягнення навряд чи є можливим.

Процес міжнародної економічної інтеграції має два взаємопов´язаних рівні: мікро- та макрорівень.

На мікрорівні вирізняють горизонтальну та вертикальну інтеграцію. Горизонтальна інтеграція виникає в результаті злиття фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу та отримання при цьому додаткового продукту. Така інтеграція супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування. Вертикальна інтеграція передбачає об´єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють наступні форми вертикальної інтеграції:

- інтеграція «униз» (наприклад, приєднання заводу - виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво);

- виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеливарною компанією заводу, що виробляє металоконструкції);

- невиробнича інтеграція «вгору», що включає сфери розподілу На певному етапі розвитку мікроінтеграції виникають транснаціональні корпорації (ТНК) - міжнародні за складом та характером діяльності суб´єкти господарського життя, які функціонують на принципах корпоративної власності з акціонерною формою управління та розподілу прибутків на міжнародному рівні. Важливою рисою ТНК є реалізація єдиної послідовної стратегії через один або декілька центрів прийняття господарських рішень.

На рівні національних економік інтеграція розвивається на основі формування економічних об´єднань країн із тим або іншим ступенем узгодження їхньої національної політики. У процесі генезису та розвитку інтеграційні процеси регіонального типу проходять три стадії та набувають певних форм.

На першій стадії формуються різні торговельні спільності й економічні союзи, коли головним каналом внутрішньої взаємодії стає зовнішня торгівля. До них належать Європейська асоціація вільної торгівлі, спільний ринок країн Західної Європи, Центральноамериканський спільний ринок, Арабський спільний ринок та інші. Взаємодія відтворювальних процесів здійснюється в цих торгових спільнотах переважно через сферу обміну, налагодження сталих торговельних контактів.

Торговельна спільнота держав ґрунтується головним чином на загальному і частковому міжнародному поділі праці, тобто коли переважає міжгалузева спеціалізація, і взаємодія відбувається переважно на макроекономічному рівні.

Друга стадія інтеграції передбачає не лише торговельний обмін, але й широке взаємодоповнення національних економік, коли вони одна без одної практично не можуть розвиватися. На цій стадії закріплюються міжгалузева спеціалізація, частковий поділ праці. Водночас починає поширюватися внутрішньогалузева спеціалізація; поділ праці виходить за межі окремих підприємств і реалізується у міжнародному масштабі.

На третій стадії відбуваються глибока структурна взаємодія національних економік, їх взаємопроникнення та взаємопереплетіння. Зовнішньоекономічний фактор стає складовою національного процесу розширеного відтворення. Міжнародні коопераційні зв´язки ґрунтуються переважно на одиничному і частковому поділі праці. Широко розвивається внутрішньогалузева подетельна (по-вузлова), постадійна (технологічна) спеціалізація виробництва. Досить виразно починають проявлятись елементи єдиної регіональної відтворювальної системи, формуються регіональні економічні комплекси. Здійснюється процес подальшої адаптації національних економік, їх взаємопроникнення, зрощення окремих ланок. Глибоко перетворюються національні господарські механізми, створюються і закріплюються єдині норми і правила національного характеру і змісту.

Теоретично обґрунтованими та практично апробованими є наступні основні форми міжнародної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона (асоціація) вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок; економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі являє собою зону з пільговим торговельним режимом, коли дві або кілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів у торгівлі з іншими країнами. Найпоказовішим історичним прикладом такої форми інтеграції є Преференційна система Британського Співтовариства (1932 р.), що об´єднувала 48 держав.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами. Типовими прикладами є Європейська асоціація вільної торгівлі - ЄАВТ (1960 р.), Зона вільної торгівлі «США-Канада» (1988 р.), Північноамериканська угода про вільну торгівлю - НАФТА (1994 р.).

Митний союз, так само як і зона вільної торгівлі, усуває бар´єри в торгівлі товарами серед країн-учасниць. Але, окрім цього, митний союз передбачає спільну торговельну політику по відношенню до країн, що не входять до митного союзу. Звичайно це проявляється при прийнятті зовнішнього тарифу (мита), за допомогою якого імпорт із країн, що не входять до митного союзу, обкладається однаковим митом при продажу товарів будь-якій країні -учасниці митного союзу. Доходи від тарифів потім розподіляються між учасниками митного союзу згідно з певними встановленими пропорціями. Такі угоди діяли в Європі: у Бенілюксі (з 1948 р.) та Європейському Союзу (з 1968 р.). Нині регіональні союзи у формі митних союзів діють на всіх континентах планети: МЕРКОСУР, Андський пакт, Митний Союз Центральної Африки, Асоціація країн Південно-Східної Азії.

У межах спільного ринку, як і в митному союзі, немає торговельних бар´єрів і діє спільна зовнішньоторговельна політика. Окрім того, у спільному ринку мобільними є чинники виробництва між країнами-учасницями. Усунені обмеження на імміграцію, еміграцію та переливання капіталу через кордони. Тобто забезпечується вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та робочої сили. Чинник мобільності дозволяє більш ефективно використовувати працю, капітал та технологію. Таким чином, у спільному ринку починається інтеграція безпосередньо у сфері виробництва, що змушує його суб´єктів щільно співпрацювати у грошовій, податковій політиці та в політиці зайнятості.

Але, окрім очевидних вигод функціонування спільного ринку, він має і негативні сторони. Так, підвищення продуктивності праці країн - учасниць спільного ринку в цілому не завжди передбачає однакову вигоду для всіх країн, що до нього входять. Через цю обставину виникають труднощі у створенні спільного ринку в різних частинах земної кулі. Прикладом успішної політики спільного ринку може слугувати Європейське Економічне Співтовариство - ЄЕС (1958 р.).

Економічний союз вимагає не лише інтеграції у сфері зовнішньоторговельної і виробничої діяльності, але й гармонізації (інтеграції) внутрішньої та зовнішньої економічної політики. Країни — учасниці економічного союзу, на доповнення до вільного переміщення товарів, послуг, чинників виробництва, повинні гармонізувати грошово-кредитну політику, оподаткування та державні витрати. В межах економічного союзу функціонує єдина грошова одиниця. Прикладом таких союзів є Бенілюкс (з 1960 р.), Сполучені Штати Америки, Радянський Союз (до 1991 р.), Європейський Союз (з 1999 р.). На основі економічних створюються політичні союзи, в яких поряд з економічною забезпечується й політична інтеграція.

Економічна природа економічних угруповань та взаємовідносини між країнами, що їх утворюють, зумовлюють логіку і послідовність у становленні та розвитку форм міжнародної регіональної інтеграції.

При утворенні зон преференційної та вільної торгівлі, митних союзів міждержавні відносини стосуються лише сфери обміну, тобто розвивається торговельна інтеграція. Глибші форми міждержавної координації створюють умови для інтеграції у сфері виробництва.

Для створення економічного інтеграційного угруповання необхідні певні політико-правові, економічні, соціально-культурні та інфраструктурні умови. Із політико-правової точки зору, принципове значення мають сумісність політичних устроїв та основного законодавства країн, що інтегруються^ Ключовими щодо економічних умов інтеграції є наступні критерії: рівень розвитку країн, їх ресурсних та технологічних потенціалів; ступінь зрілості ринкових відносин, зокрема національних ринків товарів, послуг, капіталів та праці; масштаби та перспективи розвитку економічних взаємозв´язків країн та інше. Важливе значення мають також інфраструктура та соціально-культурна сумісність.

Економічні інтеграційні угруповання можуть формуватися різними шляхами. Певна регіональна економічна інтеграція має свої особливості. Так, інтеграційні процеси у Північній Америці, насамперед між США та Канадою, здійснювалися шляхом «знизу -вверх», тобто процесу поглиблення інтернаціоналізації та транснаціоналізації господарського життя через домовленості між країнами про створення зони вільної торгівлі, митного союзу або спільного ринку передував досить тривалий період розвитку міжнародних економічних зв´язків на рівні підприємців, фірм та корпорацій. Ці зв´язки активно підтримувалися на державному рівні, та водночас розроблялися та реалізовувалися широкомасштабні двосторонні проекти.

Шлях європейської економічної інтеграції - інтеграція «зверху - вниз». Це коли з різних політичних та соціально-економічних причин створюється інтеграційне угруповання країн, які ще не повністю відповідають критеріям інтеграційної сумісності, але в процесі подальшого регульованого та скоординованого на наднаціональному рівні співробітництва досягають тієї чи іншої форми міжнародної економічної інтеграції. Економічна інтеграція в Європі розвивалася переважно через дво- та багатосторонні переговори та асоційовану участь окремих країн у діяльності вже існуючого інтеграційного угруповання. Це саме можна сказати про Мексику щодо формування та розвитку Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА).

Послідовний розвиток форм міжнародної регіональної економічної інтеграції забезпечує раціональне використання економічного потенціалу країн, підвищує темпи їхнього розвитку. Водночас, вирішуються важливі питання соціальної політики шляхом об´єктивного зниження цін на основні товари і послуги, створення нових робочих місць. У різних інтеграційних угрупованнях виробляються і реалізуються механізми та інструменти забезпечення колективної економічної безпеки.

Сучасним процесам міжнародної економічної інтеграції притаманні певні особливості:

- динамізм процесів міжнародної економічної інтеграції взагалі, зумовлений як дією об´єктивних чинників, так і «ланцюговою» реакцією країн світу на розвиток окремих інтеграційних угруповань;

- нерівномірність розвитку та реалізації форм міжнародної економічної інтеграції, спричинена проявами очевидних відмінностей економічного розвитку країн та регіонів світу;

- розвиток, поряд з інтеграційними, дезінтеграційних процесів, які мають глибокі корені в історичних, політичних, економічних і соціальних закономірностях світового розвитку. Останні можуть мати не лише локальний (провінція Квебек у

Канаді; Шотландія, Уельс, Північна Ірландія у Великій Британії; Корсика у Франції; Каталонія та Країна Басків в Іспанії), а й глобальний (розпад Радянського Союзу, Югославії, Ради економічної взаємодопомоги) характер.

Логічним результатом розвитку транснаціоналізації та регіональної міжнародної інтеграції стане світова (глобальна) інтеграція.

За умов динамічного розвитку транснаціоналізації (на основі мікроінтеграції), утворення торговельних інтеграційних угруповань (зони преференційної та вільної торгівлі, митні союзи), національні економіки вступають у стадію локальної інтернаціоналізації. Відповідно доповнюються і кількісні показники рівня інтернаціоналізації (кількість ТНК, масштаби та результати їхньої зарубіжної діяльності, ефективність участі у торговельних блоках тощо).

У стадії системної інтернаціоналізації перебувають нині країни, для яких характерні: превалююча роль ТНК у міжнародній економічній діяльності; взаємодія у межах зрілих інтеграційних угруповань (спільний ринок, економічний союз). Для таких країн кількісні параметри інтернаціоналізації відбивають не стільки вплив транснаціоналізації та регіональної інтеграції на стан та умови розвитку національних економік, скільки місце системно взаємопов´язаних економік у світогосподарській системі.

При цьому слід мати на увазі, що окремі національні економіки перебувають на різних стадіях інтернаціоналізації. Більше того, «тріада» світової економіки (США, ЄС, Японія) протягом останніх трьох десятиліть включали як окремі, початково інтернаціоналізовані, так і локально, а потім системно інтернаціоналізовані національні економіки.

Зауважимо, що не лише потенційна економічна міць США та Японії, а й домінування транснаціоналізації в періоди їхньої зовнішньоекономічної експансії поставило ці країни в тріаду сучасної світогосподарської системи. За сукупністю об´єктивних і суб´єктивних причин західноєвропейські країни на певному стані свого розвитку змогли поєднати можливості транснаціоналізації та регіональної інтеграції. Тепер ЄС - єдиний приклад системно інтегрованих національних економік. США та Японія ж перейшли до стадії локальної інтеграції.

Розвиток форм регіональної інтеграції (зона вільної торгівлі, митний союз, спільний ринок, економічний союз), в умовах переважно глобальної орієнтації ТНК, формує основу для переходу інтернаціоналізації до полісистемної стадії. Тріада світової економіки, у структурі якої перебувають країни з різним рівнем інтернаціоналізації, трансформується у тріаду системно взаємопов´язаних національних економік (НАФТА, АТЕС, ЄС).

Значення тріади в умовах розвитку полісистемної інтернаціоналізації виявляється не лише у тому, що вона концентрує найбільші за масштабами потоки товарів та капіталів, створює безпрецедентне за розмірами і адекватне сучасним тенденціям міжнародного поділу праці (особливо масштабного і динамічного розвитку внутрішньогалузевого поділу праці) поле діяльності ТНК, а й у впливі «тріади» на всі інші економіки. Характерно, що цей вплив призводить, з одного боку, до включення національних економік у внутрішні ринки ТНК тріади, а з іншого - втягує їх у процеси системної інтеграції. Отже, як на стадії регіональної, так і на стадії глобальної інтернаціоналізації домінуючими залишаються взаємовідносини «національна економіка - транснаціоналізація - регіональна інтеграція».

Регіоналізм, з одного боку, посилюючи ринкову уніфікацію розвитку національних економік країн - учасниць інтеграційних угруповань, прискорює процес глобалізації. Особливо це виявляється в умовах, коли регіональна економічна інтеграція набуває рис «континентальної». Американський континентальний ринок,

Азіатсько-Тихоокеанський континентальний ринок, Європейський континентальний ринок. З іншого боку, регіональні інтереси можуть відволікати країни від діяльності за багатосторонніми зобов´язаннями, що виходять за межи інтеграційних угруповань, а «закритий» регіоналізм породжує протекціонізм щодо третіх країн (груп країн). Формуються умови для розвитку конкуренції між окремими регіонами і континентами. Проте саме такого роду конкуренція стає одним із ключових факторів подальшого розвитку регіональної економічної інтеграції, а саме переходу до міжконтинентальної інтеграції. Показовими у цьому плані є намагання створити зону вільної торгівлі між США та ЄС. Тобто регіоналі-зація і глобалізація, які, на перший погляд, є процесами протилежного напрямку, насправді не виключають, а доповнюють одне одного. На регіональному рівні конкретизуються, організаційно упорядковуються, моделюються інтеграційні процеси, які на глобальному рівні мають узагальнений характер. Поступово розширюючись, регіональні організації відпрацьовують механізм економічного співробітництва, який стає надбанням світової спільноти на глобальному рівні. Цей факт має відображення і в системі міжнародних організацій. Так, Організація європейського економічного співробітництва, утворена у 1948 р. як регіональна організація, з 1961 р. перетворилася на глобальну - Організацію економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), що сьогодні об´єднує ЗО найбільш розвинених країн усіх континентів.

Отже, на зміну інтернаціоналізації та регіональній інтеграції прийде глобальна (світова) економічна інтеграція. У перспективі, на етапі переходу від полісистемності до глобалізму об´єктивно зникне сама наука «міжнародні економічні відносини», теорії інтернаціоналізації в їх традиційному розумінні вичерпають себе, оскільки держави і національні економіки втратять функцію основного структурного елементу світової економіки. Очевидно, людство отримає «інтеграційне» знання, що дадуть нові науки, елементи яких формуються уже сьогодні: геополітика, геоекономіка, геосоціологія, глобальна політика і економіка, економічна тектоніка тощо. Таке «інтеграційне» знання повною мірою сприятиме осмисленню нових умов життєдіяльності в цілісному світі.