Міжнародна економіка

8.3. Європейські інтеграційні процеси

Історично найбільш рельєфно інтеграційні процеси виявилися в Західній Європі. Із самого початку вони були викликані необхідністю відбудови економіки країн цього регіону після другої світової війни та встановлення тривалого миру між державами континенту, особливо між Францією та Німеччиною, які в період з 1870 по 1945 pp. були ворогами у трьох запеклих війнах. Інтеграційним настроям у Західній Європі сприяло також загострення конфлікту між Сходом і Заходом, переростання його у «холодну» війну та пов´язана із цим поляризація в міжнародних відносинах.

У травні 1950 р. був розроблений план Робера Шумана, в основу якого було покладено створення Європейського об´єднання з вугілля і сталі, ЄОВС (European Coal and Steel Community, ECSC). У квітні 1951 p. у Парижі договір був підписаний, а в серпні 1952 р. набрав чинності. До об´єднання увійшли шість держав: Франція, ФРН, Італія та країни Бенілюксу Метою створення цього інтеграційного угруповання було сприяння економічному зближенню між краї-нами-учасницями, які увійшли до нього. У 1953 р. були скасовані митні обмеження в торгівлі залізом і брухтом, а дещо пізніше — і сталлю. У 1980 р. в цих країнах введено контингентування експорту та імпорту. У 1985 р. скасовано державні субсидії сталеливарній промисловості. Таким чином, перший етап розвитку Європейського Союзу тривав з 1951 по 1957 р. (від Паризького до Римського договору).

Другий етап пов´язаний з Римським договором (25 березня 1957 р.) про створення Європейського економічного співтовариства, ЄЕС (European Economic Community, EEC) та Європейського співтовариства з атомної енргії — Євроатома (European Atomic Energy Community, EURATOM), який набрав чинності 1 січня 1958 р. Творцями ЄЕС та Євроатома стали ті ж самі 6 країн.

Мета ЄЕС (спільногоринку) — забезпечення постійного і збалансованого розвитку економік країн-учасниць, підвищення рівня життя населення шляхом забезпечення свободи переміщення капіталів, товарів і робочої сили.

Мета Євроатома — розвивати ядерну енергетику в країнах, що підписали договір. Це співтовариство дозволило побудувати низку АЕС, проводити спільні дослідження в галузі ядерної енергетики.

Під час переговорів по Договорах про ЄЕС та Євроатом яскраво проявився аспект, що мав вирішальне значення в рамках загального процесу європейської інтеграції - здатність до пошуку компромісів та стратегія переговорів за принципом пакетних рішень (package deals). Завдяки останнім вдалося надати, здавалося б, навіть розбіжним інтересам конструктивного спрямування і поставити їх на службу загальноєвропейській інтеграції.

Третій етап пов´язаний з об´єднанням у 1967 р. трьох співтовариств: Європейського об´єднання з вугілля та сталі, Європейського співтовариства з атомної енергії та Європейського економічного співтовариства у триєдину інтеграційну організацію з офіційною назвою назвою Європейські співтовариства або Європейське співтовариство, ЄС (European Communities, European Communitiy, EC). До його складу спочатку увійшли 6 країн: Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. У 1973 р. до нього приєдналися Велика Британія, Данія, Ірландія, у 1981 р. — Греція, у 1986 р. — Іспанія та Португалія.

Цілями Європейського співтовариства було створення єдиної Європи шляхом поступового злиття національних економік і розвиток спільних інститутів, що досягалося за допомогою формування спільного ринку на основі укладеного у 1968 р. митного союзу, спільної політики та створення європейської валютної системи (березень 1979 р.) з метою формування «зони валютної стабільності» в Європі. Механізми європейської валютної системи (ЄВС) ґрунтувалися на ЕКЮ — складній валютній одиниці, яка розраховувалася за певною формулою на базі всіх національних валют співтовариства. Зважування національних валют у кошику відбувалося з урахуванням частки валового національного продукту і зовнішньоторговельного обороту країн-учасниць.

Злиттю національних економік сприяло і утворення єдиного внутрішнього ринку (січень 1993 р.) у відповідності до Єдиного європейського акту, підписаного в 1986 р. Прийнятий у 1987 році акт мав на меті створити умови для перебудови господарського механізму співтовариства. Найбільший крок у цьому напрямку — принципова домовленість про створення єдиного ринку 12 країн — членів ЄС до 1993 р. Водночас реалізація цього проекту, а також інших напрямів інтеграційного співробітництва стикалася зі значними проблемами, усунути які в Єдиному європейському акті не вдалося. Зберігалися суттєві відмінності в митному законодавстві та адміністративних правилах, що істотно перешкоджали вільному пересуванню товарів, капіталу і робочої сили.

Четвертий етап пов´язаний із Маастрихтським договором (підписаний 12-ма країнами ЄС 7 лютого 1992 р. і набув чинності 1 листопада 1993 р. після ратифікації його всіма країнами) і утворенням Європейського Союзу, ЄС (European Union, EU). Після набуття членства з 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції та Фінляндії кількість держав-членів у Євросоюзі сягнула 15-ти.

Маастрихтською Угодою про Європейський Союз передбачаються єдине європейське громадянство; економічний і валютний союз; політичний союз. Угода започаткувала новий етап у процесі створення ще більш щільного союзу народів Європи, заснованого на досягненнях Європейського співтовариства.

Усунути проблеми і перешкоди на шляху інтеграції, реалізувати мету - створення єдиної Європи - потрібно було через створення спільних інституцій ЄС. До головних з них належать Європейська Комісія, Європейська рада, Рада міністрів, Європейський парламент, Суд ЄС, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів, Рахункова палата тощо.

Європейська Комісія (European Commission) — виконавчий орган Союзу. Вона забезпечує дотримання всіх положень Угоди про утворення ЄС всіма структурними підрозділами. Комісія готує рекомендації щодо прийняття рішень з різних питань діяльності Союзу, бере участь у розробці найважливіших заходів, які здійснюють Рада і Парламент. Комісія також готує загальний щорічний звіт про діяльність ЄС.

Європейська Комісія складається з членів, які обираються за принципом їх загальної компетенції. Члени комісії при виконанні своїх обов´язків не повинні приймати інструкції від своїх урядів, не можуть займатися ще якою-небудь діяльністю поза Комісією. Очолює Комісію Голова, який обирається її членами, але його кандидатура мусить бути затверджена Європейським парламентом. У процесі своєї діяльності Комісія постійно консультується з Радою, рішення приймаються ними спільно.

Найголовніша функція Комісії полягає у забезпеченні сумлінного виконання державами-членами рішень Ради ЄС; щоб конкуренція між ними була чесною і ніхто не отримав би «незаконні» пільги - додаткові кредити, дотації тощо. Це стосується також і окремих фірм. Якщо вони ведуть нечесну конкурентну боротьбу, Комісія може прийняти рішення про їх покарання штрафом.

Європейська рада (European Council) (слід відрізняти від Ради Європи, Council of Europe) є вищим органом ЄС. Вона складається з керівників держав або урядів та їх вищих зовнішньополітичних функціонерів, якими є міністри закордонних справ. Європейська рада дає Союзу необхідні імпульси для розвитку та визначає його загальні політичні орієнтири. Рада збирається двічі на рік для обговорення найактуальніших питань діяльності Союзу. Вона надає Європейському парламенту доповідь про хід кожного засідання і щорічний письмовий звіт про результати своєї діяльності.

Рада міністрів або Рада Європейського Союзу (Council of Ministers, Council of the European Union, Council) - це політичний орган, її членами є міністри країн-учасниць. У залежності від питання, що розглядається на черговій сесії, члени Ради можуть бути представлені різними міністрами (закордонних справ, фінансів, екології тощо). Кількість голосів представників у Раді від кожної країни є неоднаковою і залежить від економічної, політичної ваги та інших критеріїв щодо кожної держави у Союзі.

Головами Ради виступають міністри закордонних справ, а зміна головуючого відбувається кожні шість місяців. Голова визначає пріоритетність питань, пропонує компромісні рішення.

Рада забезпечує координацію загальної економічної політики держав-членів. Вона має повноваження приймати рішення з найважливіших питань. У своїй роботі Рада спирається на Комітет постійних представників (Permanent Representatives Committee, COREPER), до якого входять представники (по одному) від кожної країни. Комітет відповідає за підготовку роботи Ради та виконує завдання, покладені на нього Радою.

Рада ЄС розробляє процедурні правила діяльності органів Союзу. Вона встановлює також розміри зарплати та нагород для посадових осіб Союзу.

Європейський парламент (European Parliament) складається з представників держав — членів ЄС, які обираються загальним голосуванням. Кількість представників від кожної країни залежить від чисельності населення країни та її економічної потужності. Представники обираються на п´ятирічний термін. У парламенті вони гуртуються не за країнами, а за партіями (соціалісти із соціалістами, ліберали з лібералами, християнські демократи зі своїми однопартійцями із різних країн тощо).

Європейський парламент бере участь у процесі прийняття актів ЄС, висловлюючи свою згоду або рекомендації. Згідно Маастрихтської угоди, він має також і законодавчі функції. Парламент має і контрольні функції: він слідкує за порушенням правил та норм іншими органами (Європейською радою. Комісією та ін.). Із цією метою він може утворювати тимчасовий Комітет із розслідувань.

Європейський парламент розглядає скарги будь-якої фізичної або юридичної особи на утиснення своїх прав із боку інститутів Союзу. Для цього від призначає омбудсмена), який має повноваження приймати скарги.

Парламент проводить свої сесії один раз на рік. Засідання проводить Голова Парламенту. Рішення приймаються абсолютною більшістю голосів. Європейський парламент обговорює на сесії звіт Комісії. Якщо члени парламенту не задоволені її діяльністю, вони можуть висловити їй недовіру; в такому разі члени Комісії колективно йдуть у відставку.

Засідання парламенту відбуваються у Страсбурзі. Європейський Суд (European Court of Justice) забезпечує дотримання законності при тлумаченні положень Угоди про ЄС. Він складається із суддів і генеральних адвокатів. Обов´язком генерального адвоката є представлення Суду мотивованого висновку щодо справи, яка розглядається. Судді та адвокати обираються із числа осіб, незалежність, компетенція і порядність яких не підлягає сумніву. Вони призначаються на шість років. Судді обирають президента Суду строком на три роки.

Суд розглядає справи найчастіше за ініціативи Комісії. Держава-член, яка вважає, що її інтереси утиснено іншими членами або органами Союзу, надсилає спочатку скаргу до Комісії, а вже потім її розглядає Суд. Якщо Суд вважає, що держава-порушник не виконала його постанови, то на неї покладається штраф, розмір якого визначає Комісія.

Суд розглядає законність актів, ухвалених Європейським парламентом, Радою, Комісією та Європейським центральним банком.

Фізична або юридична особа може оскаржити в Суді дії будь-якої інстанції Союзу щодо неї.

Засідання Суду відбуваються в його головному офісі — місті Люксембург.

Економічний та соціальний комітет (European Economic and Social Committee, EESC) є консультативним, допоміжним органом ЄС. Члени комітету розподіляються на три групи: підприємці; трудящі; представники різних інтересів (аграрії, ремісники, комерсанти, особи вільних професій, споживачі тощо).

Комітет представляє ініціативні думки різних прошарків суспільства та інформаційні доповіді, які після схвалення передаються до інституцій Союзу. Він є дуже корисним інструментом конкретного залучення соціо-професійних кіл до спільного європейського будівництва. Члени Комітету призначаються Радою на термін у чотири роки. Вони є повністю незалежними у виконанні своїх обов´язків і діють тільки в інтересах співтовариства.

Комітет регіонів (Committee of the Regions, CoR) є представником місцевих та регіональних органів Ради в ЄС. Він, як і Економічний та соціальний комітет, складається із членів, які призначаються Радою від країн із такою самою квотою на чотири роки. Головна мета Комітету — забезпечити представництво регіональних та місцевих спільнот у процесі прийняття рішень ЄС. Це стосується таких питань, як регіональний розвиток, проектування трансєвропей-ських мереж, освіта, культура та охорона здоров´я та деяких інших.

Рахункова палата (European Court of Auditors) здійснює перевірки. Вона складається із членів, які у своїх країнах працювали в органах зовнішнього аудиту або мають відповідну кваліфікацію. Рахункова палата перевіряє звіти про всі доходи і видатки співтовариства, надає Європейському парламенту та Раді ЄС документи щодо правильності ведення рахунків і законності всіх операцій.

Перевірка базується на бухгалтерській звітності. У державах-членах аудит здійснюється у контакті з національними аудиторськими органами. Після закінчення кожного фінансового року Рахункова палата готує щорічний звіт, який направляється іншим інститутам Співтовариства.

За роки існування ЄС Європейською Комісією розроблено понад 300 програм щодо усунення торгових бар´єрів. Громадяни країн-учасниць отримали змогу пересуватись усередині співтовариства без паспортів та віз (лише із національними посвідченнями особи). Здійснюється взаємне визнання свідоцтв і дипломів про освіту. Громадяни отримали право на постійне проживання в іншій країні. Проводиться спільна сільськогосподарська політика, майже без перепон компанії роблять взаємні інвестиції. Загалом досягнуто свободи переміщення товарів, капіталів, послуг, робочої сили. Узгоджується єдина податкова та цінова політика.

Європейський Союз за свою історію пережив п´ять хвиль розширення (у 1973, 1981, 1986, 1995 та 2004 роках), упродовж яких кількість його членів зросла із 6 до 25 країн. Останнє кількісне розширення (01.05.2004 р.) стало найбільшим. До ЄС приєдналися 10 країн: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Кіпр, Мальта. Населення Євросоюзу зросло на 74 млн. чол. і становить нині 455 млн. громадян нової Європи. Ключовим пріоритетом Союзу стало вирівнювання рівня життя у країнах-членах, який дотепер суттєво відрізняється. З огляду на спільне завдання зробити Європу континентом демократії, свободи, миру та процвітання Європейський Союз доводить, що він є привабливим, найбільшим і найуспішнішим прикладом регіональної економічної інтеграції у світі. Економічний ефект від реалізації програми подальшого розвитку європейської економічної інтеграції, в якій зберігається місце і для України, виявляється насамперед від економії на масштабах виробництва, зниження витрат виробництва, прискорення НТП, підвищення темпів економічного зростання, поліпшення умов торгівлі.

Проте в історії розвитку Євросоюзу були суперечності і труднощі політичного та економічного характеру, які ледве не привели Західну Європу до розколу. Суперництво Великої Британії з континентальними країнами Європи (насамперед, із Францією), боротьба за лідерство стали причиною появи конкуруючої щодо ЄЕС інтеграційної спільноти — Європейської Асоціації Вільної Торгівлі, ЄАВТ(European Free Trade Association, EFTA). Вона утворилася в 1960 p. у складі семи країн: Великої Британії, Данії, Норвегії, Португалії, Австрії, Швеції та Швейцарії. На відміну від ЄЕС, у цій організації передбачалось активне співробітництво лише у сфері міжнародної торгівлі, лібералізація якої вважалася головною метою.

Поступово вона стала розпадатися. Уже в 1973 р. Велика Британія та Данія вийшли з ЄАВТ і вступили до «Спільного ринку». Згодом організацію покинули Португалія, Швеція, Австрія, які сьогодні є членами ЄС. Деякі країни, навпаки, увійшли до ЄАВТ. Нинішній склад ЄАВТ такий: Норвегія, Швейцарія, Ісландія, Ліхтенштейн.

Об´єктивний процес поглиблення європейської інтеграції сприяв економічному зближенню країн ЄС і ЄАВТ. Тому в 1991 р. між обома організаціями було укладено угоду про утворення Європейського економічного простору. Згідно з нею, країни ЄАВТ мають значні пільги в торгівлі із країнами Союзу. Всі вони є асоційованими членами ЄС. Проте на інші сфери міжнародних економічних відносин пільги не поширюються.

Сучасна історія східноєвропейської інтеграції безпосередньо пов´язана з утворенням і відносно тривалим функціонуванням Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ) — з 1949 по 1991 р. У різні роки РЕВ об´єднувала Албанію, Болгарію, Угорщину, В´єтнам, НДР, Кубу, Монголію, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину.

РЕВ являла собою форму інтеграції соціалістичних країн, проте її цілі були ідентичні цілям інтеграції ринкових економік Західної Європи. РЕВ сподівалась отримати зиск від спеціалізації, економії від зростання обсягів виробництва, планово-організованого переміщення праці, промислового співробітництва та обміну технологіями. Разом із тим, домінуючими передумовами інтеграції виступали політичний та ідеологічний чинники.

Механізм економічного співробітництва в рамках РЕВ спирався на міжнародні угоди, які виконувалися за допомогою командних методів і були спрямовані на централізований обмін товарами. У РЕВ домінувала натуралізація товарообміну, що регулювалася на урядовому рівні, коли товари не продавались, а розподілялися Держпланами. Перевідний карбованець так і не набув якостей колективної валюти і виконував функції лише розрахункової одиниці.

Перехід у двосторонніх відносинах, починаючи з 1991 р. на світові ціни із введенням розрахунків у вільно конвертованій валюті спричинив різке скорочення товарообігу. Економічні зв´язки стали розриватися. Широкий вихід на світові ринки був неможливий. Усе це зумовило спад економіки та закономірну ліквідацію цієї організації в червні 1991 року.

Після розпаду СРСР, у тому самому 1991 р., на його теренах було проголошено утворення нової спільноти — Співдружності Незалежних держав (СНД), яка об´єднала колишні радянські республіки, окрім прибалтійських. СНД передбачає щільне співробітництво в економічній, соціальній, політичній, культурній, екологічній та правовій сферах.

Метою Співдружності в економічній сфері є формування спільного економічного простору на базі ринкових відносин і вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили. У межах СНД функціонує майже 90 міждержавних та інших органів, у 58 з них представлена Україна.

Найважливішими віхами в розвитку СНД можна назвати такі:

- 22 січня 1993 р. нарада Голів держав СНД прийняла Статут Співдружності, який визначив її функціональні та організаційні основи. Делегація України (та деяких інших держав) не підписала його, не погодившись із тими статтями документа, що стосувалися створення наднаціональних органів і порушували її статус як позаблокової держави;

— 24 вересня 1993 р. на спільному засіданні Голів держав та Голів урядів СНД було вирішено сформувати Економічний союз з метою активізації взаємного співробітництва у господарській сфері. Україна ж заявила про свій намір співробітничати із економічним співтовариством в якості його асоційованого члена;

— у грудні 1994 р. створено Міждержавний економічний комітет з метою посилення координації господарського співробітництва країн СНД;

- у жовтні 1994 р. Голови держав та Голови урядів Співдружності підписали Угоду про створення Платіжного союзу, який так і не запрацював.

Згідно сформульованої у «Стратегічному курсі Росії з державами — учасницями СНД» моделі «різношвидкісної інтеграції», 6 січня 1994 р. була укладена угода про Митний Союз РФ та Білорусі, до якої за два тижні приєднався Казахстан, у 1996 р. -Кіргізстан та у 1998 р. — Таджикистан. Ця угода передбачала уніфікацію законодавства членів цього союзу не лише в суто зовнішньоекономічній сфері (валютний та експортний контроль, цінова політика тощо), а й відносно «економічних умов господарювання» загалом. Проте члени Митного Союзу не сприяли зближенню умов господарювання, а кардинальні відмінності в національних економічних механізмах не дали змоги створити однорідний митний простір, забезпечити якісне поглиблення інтеграції між учасниками угоди.

Спроба з 2000 р. створити на базі цих самих країн Євразійське економічне співтовариство (ЄВРАЗЕС) як самостійну організацію зі своїми органами, принципами й цілями також позитивного результату не дала. Своєї мети - створення митного союзу та єдиного економічного простору — ЄВРАЗЕС не досягло.

Найбільш актуальним завданням розвитку інтеграційних процесів країн СНД є реалізація домовленостей щодо запровадження режиму вільної торгівлі. Практично всі регіональні економічні організації починалися із введення режиму вільної торгівлі на багатосторонній основі. Перспективи створення зони вільної торгівлі обговорювалися в рамках СНД чимало разів. У 1994 р. було підписано Договір про утворення зони вільної торгівлі. У Декларації, що була прийнята на самміті держав - учасниць СНД 2 квітня 1999 р. про основні напрямки розвитку Співдружності Незалежних Держав визначено, що створення зони вільної торгівлі СНД є об´єктивною необхідністю з погляду формування у Співдружності повноцінної ринкової інфраструктури, переходу до вищих ступенів господарського співробітництва, розвитку в майбутньому загального економічного простору, заснованого на вільному переміщенні товарів, послуг, робочої сили та капіталів.

Проте, центр ваги діяльності СНД та її органів постійно зміщувався з економічних на політичні проблеми. Тому економічна інтеграція у СНД й дотепер по суті знаходиться на стадії зони преференційної торгівлі. Окрім того, в межах СНД створилося інтеграційне ядро на чолі з РФ, яке фактично розвалює наявні контури колективного економічного механізму, що ставить під сумнів саме існування Співдружності в майбутньому. Найбільш яскравим прикладом цього є спроба утворити союзну державу Росії та Білорусі, Угоду про яку було підписано 8 грудня 1999 р., а також утворення інших локальних об´єднань із більш щільними зв´язками, наприклад ГУАМу (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) у 1997 році. Остання не є організацією в повному розумінні цього слова: вона не має спеціальних керівних органів, статуту тощо. Проте її роль в інтеграційних процесах на просторі СНД є помітною через виконання своєї головної функції - утворення енергетичного коридору Азія-Європа (газ Узбекистану, нафта Азербайджану).

Новим локальним інтеграційним утворенням на терені СНД є Єдиний економічний простір (ЄЕП). На відміну від СНД, що виглядає нині як фантом, ЄЕП дійсно може стати реальним економічним угрупованням, в якому будуть реалізовані принципи зони вільної торгівлі без обмежень і вилучень. Держави-члени, а саме Росія, Білорусь, Казахстан та Україна, які восени 2000 р. підписали угоду про створення ЄЕП, є давніми партнерами і сусідами. Співробітництво цих країн в економічній сфері сприятиме більш швидкому й легкому процесу їхньої економічної глобалізації, майбутнього входження до зони вільної торгівлі з Євросоюзом, вступу до COT.

Проте інтеграційні плани розвитку ЄЕП передбачають створення на першому етапі лише зони вільної торгівлі. На другому ж — створення митного союзу і на третьому — завершення формування ЄЕП, забезпечення свободи пересування послуг, товарів, капіталів, робочої сили. У перспективі передбачається перехід до економічного союзу чотирьох держав із використанням єдиної валюти. Україна, виступаючи за створення зони вільної торгівлі без обмежень і вилучень, утримується від подальших інтеграційних кроків, які суперечать її нинішньому курсу на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Формування локальних інтеграційних угруповань у межах СНД може мати різні наслідки. З одного боку, такі інтеграційні процеси є небезпечними для цілісності СНД і, як уже зазначалося, для самого її існування. З іншого боку, якщо буде доведена ефективність цих угруповань, то вони можуть стати осередком зміцнення інтеграційного процесу СНД в цілому.

У 1992 р. Декларацією про Чорноморське економічне співробітництво, ЧЕС (Organization of the Black Sea Economic Cooperation, BSEC) було проголошено створення регіонального економічного угруповання країн басейну Чорного моря. До ЧЕС входять Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Сербія і Чорногорія (з квітня 2004 p.), Туреччина та Україна. Основною метою ЧЕС є перетворення Чорного моря на море миру, стабільності та процвітання. Цілями ЧЕС є: розвиток багатостороннього та двостороннього співробітництва; поліпшення умов для підприємницької діяльності; співробітництво у провідних галузях економіки, зокрема створення спільної транспортної системи; співробітництво щодо запобігання забрудненню Чорного моря. У 1994 р. створено Чорноморський банк торгівлі та розвитку, ЧБТР (The Black Sea Bank for Trade and Development, BSBTD) з метою сприяння економічному розвитку країн чорноморського регіону, який у 1999 р. (після офіційного заснування ЧЕС в 1998 р.) розпочав кредитування. Уставний капітал Банку складає 1 млрд. СДР. Квоти окремих країн складають: Росія, Грузія й Туреччина -по 16,5%; Україна, Болгарія й Румунія — по 13,5%; Азербайджан, Албанія, Вірменія і Молдова — по 2%.

Основними цілями банку є фінансування проектів інфраструктури, залучення інвестицій, співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями.

Серед інших інтеграційних угруповань Європи слід назвати такі: Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю, ЦЕФТА (The Central European Free Trade Agreement, CEFTA), яка утворена в 1993 p. у складі Болгарії, Польщі, Румунії, Словаччини, Словенії, Чехії та Угорщини, а також Рада держав Балтійського моря, РДБМ (Council of the Baltic Sea States, CBSS), утворена в 1992 p. у складі 11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія (з 1995 p.), Латвія, Литва, Норвегія, Польща, Росія, Фінляндія, Швеція, Естонія, а також Комісії ЄС. Рада є. координуючим органом країн балтійського регіону і покликана сприяти більш щільному регіональному співробітництву в економіці, насамперед, у галузях транспорту, зв´язку, туризму, охорони довкілля.

Європейський Союз являє собою потужне інтеграційне ядро, яке притягує до себе інші європейські країни. Тим самим створюється основа для формування загальноєвропейської економічної інтеграції.

У підготовленій Єврокомісією так званій «Білій книзі» «На зорі XXI століття» вказується на те, що кордони Європейського економічного простору не обмежуються територіями країн Союзу, а простягаються аж до самого Уралу.

Найбільше за всю історію розширення 2004 р., коли до Євро-союзу приєдналося 10 нових держав, свідчить про високий рівень зрілості цього угруповання та незворотність процесу інтеграції. Нині на ЄС припадає більше 40% світового експорту та 37% імпорту.

Наступними найвірогіднішими претендентами на вступ до ЄС найближчим часом є Туреччина, Болгарія, Румунія, країни колишньої Югославії. У подальшій перспективі членом Євросоюзу може стати і Україна.

Реальна загальноєвропейська економічна інтеграція відбуватиметься в міру формування політико-правових, економічних та соціальних умов та передумов включення цих країн до Європейського Союзу. У 1993 р. у Копенгагені Голови держав та урядів ЄС затвердили критерії, яким повинні будуть задовольняти європейські країни, перш ніж вони зможуть вступити до Союзу. До них, зокрема, відносяться: стабільні інститути, правова держава, гарантії прав людини і поважання меншин, функціонуюча ринкова економіка, зацікавленість європейського бізнесу у співробітництві із країнами-кандидатами, яка, у свою чергу, визначатиметься ступенем глибини та цілеспрямованості проведення в них соціально-економічних реформ.

Важливим кроком до загальноєвропейської інтеграції було, як уже зазначалося, утворення Європейського економічного простору між Європейським Союзом та Європейською асоціацією вільної торгівлі. Угода про простір (1992 р.) передбачала вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також узгодження політики в галузях економіки, наукових досліджень, довкілля, в соціальній сфері.

Особливий статус мають відносини ЄС із групою країн, що розвиваються (69 держав). Ці відносини регулюються так званими Ломейськими конвенціями (від м. Ломе, столиці Того). Вони надають певні пільги цим країнам у торгівлі, а також передбачають співробітництво у промисловості, сільському господарстві, сфері послуг та соціальній сфері.