Міжнародна економіка

9.3. Нерівномірність розвитку регіонів та країн

Аналіз феномена «глобалізації» дозволяє зробити висновок, що світова економіка вступила в якісно новий етап свого розвитку, який пов´язаний, як наслідок, з упорядкуванням стратегій розвитку національних економік. Справа не в тому, що виборюють право на існування моделі багатополюсного чи однополюсного світу. Буде в світі два лідера чи один — врешті-решт не так важливо. Більш суттєвим є те, в якому напрямку рухається світ: чи продовжує він залишатися простою сукупністю національних економік, які вдаються до «силового тиску», щоб забезпечити своє лідерство, чи поступово світ втягується в період якісно нових взаємовідносин, які формують цілісність світової співдружності.

Важливе те, що цей перехід здійснюється за вимогами економічного закону нерівномірного розвитку цивілізацій. Цей закон, на нашу думку, дає можливість повністю визначити потенціал кожної національної економіки. Для того, щоб інтегруватися в «єдине», потрібно розкрити і довести свій внутрішній потенціал до такого стану суспільства з тим, щоб чітко визначалася платформа інтеграції. До Євросоюзу приймають не за побажаннями держав, а в тому випадку, коли буде доведено раціональність включення даної країни в єдність. Модель, де кожна держава може бути присутня без будь-яких умов (хіба що платити внески) - це ООН. Всі інші інтеграційній блоки у світовій співдружності будують свій суспільний феномен за принципом доповнюваності (подібно до принципу доповнюваності Бора у фізиці). Будь-яка інтеграційна єдність - це не благодійна суспільна громада. Інтеграційний процес тому і відбувається, що в єдності існують кращі можливості переборювати кризові явища економіки, ніжу окремих країн.

Закон нерівномірного розвитку цивілізацій, по-перше, фіксує той реальний стан, в якому перебувають національні економіки; по-друге, він спонукає національні економіки до включення «другого дихання», без якого неможлива мобілізація всіх внутрішніх потенцій. І перше, і друге чітко доводять глобалізаційні процеси.

Розглянемо фактори, які викликають нерівномірність розвитку цивілізацій.

Перший фактор у зв´язку з глобалізацією проявляється в тому, що її переваги, які зрозумілі людям, будуть, однак, розподілятися нерівномірно. У короткостроковій перспективі, як відомо, зміни в обробній промисловості, сфері послуг призводять до того, що галузі, які отримують переваги від зовнішньої торгівлі, і галузі, пов´язані з експортом, відчувають більший приплив капіталу і кваліфікованої робочої сили. У той же час ряд галузей значно програє від глобалізаційних процесів, втрачаючи свої конкурентні переваги через зростання відкритості ринку. Такі галузі змушені докладати додаткових зусиль, щоб пристосуватися до господарських умов, які змінились не на їхню користь.

Це означає можливість відтоку капіталу й робочої сили з цих галузей, що є головною причиною для вживання адаптаційних заходів, пов´язаних з дуже великими витратами. Адаптаційні заходи загрожують людям втратою роботи, необхідністю пошуку іншого робочого місця, перекваліфікації, що призводить не лише до сімейних проблем, але й вимагає великих соціальних витрат, причому в короткий термін. В остаточному підсумку відбудеться перерозподіл робочої сили, але спочатку соціальні витрати будуть дуже великі.

Другий фактор — це деіндустріалізація економіки, оскільки глобальна відкритість асоціюється зі зниженням зайнятості в обробних галузях.

Насправді, однак, цей процес не є наслідком глобалізації, хоча і відбувається паралельно з ним. Деіндустріалізація — нормальне явище, породжуване технологічним прогресом і економічним розвитком. Дійсно, частка обробних галузей в економіці промислово розвинених країн різко знижується, але це зниження балансується швидким зростанням питомої ваги сфери послуг, включаючи фінансовий сектор.

У зв´язку з відносним зниженням зайнятості в обробних галузях загальна продуктивність праці залежатиме, в першу чергу, від сфери послуг, де традиційно низчий рівень продуктивності. Це означає, що якщо країна прагне збільшувати свій ВВП, вона повинна використовувати всі можливості для підняття продуктивності в галузі послуг. Труднощі тут полягають у тому, що саме дана сфера завжди відрізнялася осередком великої кількості робочої сили. Тому, якщо країна дійсно має намір використовувати всі можливості для підвищення продуктивності в сфері послуг, будуть потрібні заходи для дерегулювання і розвитку конкуренції, включаючи банківсько-фінансовий сектор.

На теперішній час даний процес уже почався, і це стосується не тільки змін в політиці зайнятості у вуглевидобувній, сталеливарній і суднобудівній галузях промисловості. Сьогодні вже видно, як швидко технології, що змінюються, призводять до дуже рухливих змін у практиці контрактних послуг у фінансовому секторі. На Уолл-стриті, ймовірно, отримують вигоди з такої ситуації, однак паралельно відбуваються і масові звільнення. Аналогічна ситуація склалася й у лондонському Сіті. Такі реалії адаптації, яка є необхідною для підвищення продуктивності в секторі послуг.

Третій фактор, який приховує в собі глобалізація, пов´язаний з помітним збільшенням розриву в рівнях заробітної плати кваліфікованих і менш кваліфікованих працівників, а також зі зростанням безробіття серед останніх. Сьогодні, однак, це аж ніяк не обов´язково є наслідком інтенсифікації міжнародної торгівлі. Важливішою є та обставина, що підвищується попит на кваліфіковані кадри в галузях і на підприємствах. Це викликано тим, що конкуренція з боку трудомістких товарів, випущених у країнах з низьким рівнем заробітної плати і невисокою кваліфікацією працівників, спричиняє зниження цін на аналогічну продукцію європейських фірм і скорочення їхніх прибутків. За подібних умов європейські компанії припиняють випуск збиткової продукції і переходять до виробництва товарів, що вимагають використання висококваліфікованого персоналу. У результаті робітники з низькою кваліфікацією залишаються непотрібними, їхні доходи падають.

На перший погляд може здатися, що така постановка питання носить емоційне забарвлення, однак МВФ завжди надавав йому скоріше емпіричного характеру: чи дійсно ціни на трудомісткі імпортні товари, вироблені в країнах з некваліфікованою робочою силою, більш низькі порівняно з цінами на трудомісткі товари, що виробляються з використанням кваліфікованішого персоналу? Емпірічні дані не можуть підтвердити це з великим ступенем вірогідності. Ціни на промислові товари в індустріальних країнах навряд чи змінювались настільки суттєво під впливом імпортної продукції. Зміни заробітної плати й рівня безробіття викликаються переважно не впливом торгівлі, а є результатом зрушень у структурі внутрішнього споживання, а також технологічних змін як у сфері виробництва, так і в сфері послуг.

Тому розглянутий фактор, що несе глобалізація, має, очевидно, лише потенційний характер і аж ніяк не є невідворотним.

Четвертий фактор — переведення фірмами країн з високою вартістю робочої сили частини своїх виробничих потужностей у країни з низькою оплатою праці. Експорт робочих місць може виявитися небажаним для економіки ряду держав. Однак подібна загроза не являється занадто небезпечною.

Робітники іноземних філій і робітники головної компанії не є серйозними конкурентами, вони скоріше доповнюють одне одного. Якщо підприємство відкриває свою філію в іншій країні, це не означає, що воно робить такий крок лише за свій рахунок і несе невиправдані втрати. Часто материнська компанія одержує можливість збільшити випуск продукції за рахунок великих потужностей своєї філії, а також скористатися іншими його перевагами. Подібні зв´язки є важливим елементом у відносинах нових партнерів. Тому «передислокація» потужностей в інші країни також може розглядатися лише як потенційна небезпека.

П´ятий фактор пов´язують з мобільністю робочої сили. Сьогодні багато говориться про вільний обмін товарами, послугами і капіталом і значно менше — про свободу переміщення робочої сили. Негативні наслідки її вже давно визнавали як потенційну небезпеку, а сьогодні в багатьох країнах вона вважається цілком реальною. Тому майже всі держави ввели ті чи інші форми контролю за вільним переміщенням робочої сили, тим більше що воно може здійснюватися найрізноманітнішими способами.

Слід зазначити, що найбільш підготовлена і найцінніша робоча сила відрізняється більшою мобільністю і здатна ефективніше відшукати свою ринкову нішу. В умовах глобалізації всі країни спробують залучити талановитих фахівців і кваліфікованих працівників, охоче надаючи їм візи і впускаючи на свій ринок. Виникнення міжкраїнного перетікання робочої сили призведе до глобального підвищення продуктивності, оскільки буде досягнутий оптимум у розподілі трудових ресурсів. Це значний, але далеко не найважливіший елемент у загальному процесі глобалізації.

Глобалізація справді відкриває найширші можливості для всесвітнього розвитку, однак темпи її поширення нерівномірні. Процес інтеграції у світову економіку відбувається в деяких країнах швидше, ніж в інших. У країнах, що зуміли досягти інтеграції, спостерігаються більш високі темпи зростання і скорочення бідності. Політика зовнішньої орієнтації принесла динамізм і процвітання значній частині Східної Азії, цілком перетворивши цей регіон, який 40 років тому знаходився в числі найбідніших у світі. У свою чергу, підвищення рівня життя створило можливості для розвитку демократії і просування вперед у вирішенні таких економічних питань, як захист навколишнього середовища і поліпшення умов праці.

На відміну від цього, для багатьох країн Латинської Америки й Африки, що проводили в 70-і й 80-і роки XX ст. політику внутрішньої орієнтації, були характерні застій чи спад економіки, зростання бідності і високі темпи інфляції, що стали нормою. У багатьох випадках, особливо в Африці, проблеми збільшувалися через несприятливий розвиток зовнішніх умов. Після того, як ці країни змінили свою політику, рівень їхніх доходів почав зростати. В даний час відбувається процес трансформації цих країн. Необхідно сприяти збереженню цієї тенденції, а не спробам переломити її, і це стане найкращим способом сприяння економічному зростанню, розвитку і скороченню бідності.

Кризи, що вибухнули в країнах з перехідною економікою у 90-і роки XX століття, з усією очевидністю продемонстрували, що можливості, які відкриває глобалізація, не застраховані від небезпек, які пов´язані з нестійким рухом капіталу, а також із загрозою соціальної, економічної й екологічної деградації, яка породжується бідністю. Це, однак, не є підставою для відмовлення від наміченого курсу. Навпаки, усі зацікавлені сторони, як у країнах, що розвиваються, так і в країнах з розвинутою економікою, і, зрозуміло, інвестори, повинні відгукнутися на це готовністю до перегляду політики з метою побудови міцної економіки і надійної світової фінансової системи, здатних забезпечити більш швидке зростання і скорочення бідності.

Як допомогти країнам, що розвиваються, особливо найбіднішим, у подоланні відставання? Чи веде глобалізація до посилення нерівності, чи вона може допомогти у викорінюванні бідності? І чи правда, що, інтегруючись у світову економіку, країни неминуче втрачають стабільність?

Аналіз подальшого розвитку глобалізаційних тенденцій показує, що йдеться про певне завершення сучасного циклу використання та розповсюдження технологічних новацій, насамперед у сфері так званих високих технологій (high tech). На тлі широкомасштабної пропагандистської кампанії щодо «приголомшуючих перспектив» подальшого технологічного, та зумовленого ним суспільного, прогресу все очевиднішим стає факт реального гальмування та навіть стагнації розвитку технологічної бази сучасної економіки. Протягом останніх 30 років відбувалося інтенсивне запровадження проривних науково-технічних та технологічних здобутків 1940-х — початку 1970-х років. Провідну, найбільш пріоритетну роль при цьому відігравали відповідні процеси в аерокосмічній (реактивні літаки, ракетна техніка, штучні супутники Землі та орбітальні станції тощо), енергетичній (ядерна та інші нетрадиційні види енергетики), інформаційно-комп´ютерній (мікропроцесори, мережеві технології, зокрема Інтернет, інтегровані телекомунікаційні системи) сферах. Разом із тим, це не супроводжувалося подальшим продукуванням принципово нових науково-технічних рішень. Таким чином протягом достатньо тривалого періоду (близько 30 років) тривали процеси засвоєння та фактичного вичерпання інноваційного потенціалу, що був нагромаджений у 40-х — початку 70-х роках минулого століття. Тут варто зазначити, що значні успіхи біотехнологій, досягнуті протягом 80-90-х років XX століття, поки що не стали потужним чинником суспільно-політичних процесів. Сьогодні саме ці елементи «вичерпаності» значною мірою і визначають загальний контекст подальшого перебігу глобалізаційних тенденцій у достатньо окресленій перспективі.

Нині жодна країна світу не спроможна гарантувати свою безпеку виключно власними силами. Діючі інституції у галузі безпеки також не завжди здатні в критичних ситуаціях повною мірою реалізувати свій потенціал. У сучасному широкому розумінні безпека має охоплювати не лише оборонні, а й соціально-політичні чинники, а саме: проблему захисту прав і свобод людини, демократизацію і стабільність в окремих країнах та регіонах, забезпечення умов для сталого розвитку тощо.

На початку XXI ст. створюється нова архітектура безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Усе це змушує міжнародну спільноту переглядати підходи до реагування на кризи і протистояння новим загрозам, зокрема таким, як міжнародний тероризм. У цьому контексті вересневі атаки терористів у 2001 р. на Сполучені Штати Америки, а також подальші теракти в Іспанії, на острові Балі, Йорданії тощо стали новим, дуже небезпечним викликом миру і стабільності, спричинивши перегляд усієї системи міжнародних відносин, що будувалася протягом останнього десятиліття. Набувають сили принципово нові світові тенденції.

Таким чином, закон нерівномірного розвитку цивілізацій простежується навіть в цих окремих фрагментах глобалізаційного розвитку. В міру того, як окремі національні економіки наближатимуться до повного розкриття свого власного соціально-економічного потенціалу, відповідного даній епосі, вони знаходитимуть достатньо передумов для інтегрування в певну цілісність.

Аналіз динаміки розвитку 30 постсоціалістичних країн за період 1990—2003 рр. (табл. 9.2) дозволяє виділити три наступні групи: 1) країни, які ще не вийшли на рівень 1990 р. (Азербайджан, Вірменія, Бєларусь, Грузія, Молдова, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна); 2) країни, що в цілому подолали спад виробництва (Естонія, Латвія, Литва, Албанія, Болгарія, Боснія і Герцеговина, Македонія, Польща, Румунія, Словацька республіка).

Динаміка ВВП в колишніх соціалістичних країнах та країнах «соціалістичної орієнтації»

Щодо Росії та Казахстану, то в 2003 р. вони незначно (на 0,57 та 1,1 відсотки відповідно) перевищили рівень 1990 р.; 3) південно-азійські країні, що найбільш стрімко розвиваються, а саме В´єтнам, Китай, Камбоджа, Лаос.

Лідером за темпами зростання є В´єтнам, ВВП якого за 13 років зріс майже у 7 разів. Це підтверджує можливість реалізації стратегії прориву в соціально-економічному розвитку перехідної країни. «Лідером» за темпами падіння є Молдова, ВВП якої за цей же період зменшився у 4 рази.

Сьогодні необхідно скоригувати загальну спрямованість трансформаційного процесу, надати йому сучасних цивілізованих форм, знайти такі шляхи та механізми входження у світову економіку, які б дали змогу максимально скористатися позитивними наслідками глобального розвитку і, водночас, мінімізували економічні й особливо соціальні труднощі, пов´язані з адаптацією національної економіки до закономірностей світової господарської системи.

Загальним і кінцевим результатами функціонування оптимальної структури національної економіки в умовах глобалізації є приріст національного багатства, обсягів прибуткових і потрібних суспільству товарів і послуг, найефективніше використання обмежених людських і матеріальних ресурсів.