Юридична етика

1.1. Етика як філософське вчення про мораль і моральність

Етика - це розділ філософії, що вивчає феномен моралі. Цей феномен відіграє важливу роль у людському поводженні, співвідносячи його з орієнтирами, що виходять за межі безпосередніх мотивів і цілей вчинених дій. Навіть рішуче відмовляючись від моральної оцінки власних дій, вважаючи моральні обмеження незаконною перешкодою власній волі, людина цим самим певним чином співвідносить з мораллю свою поведінку. Метою цієї глави - навчити читача поводитися з основними категоріями, в яких різні етичні системи описують поведінку людини в ситуаціях морального вибору, і познайомити з основними етичними системами.

Було б справедливо почати з визначення моралі, однак таке визначення вимагає попередньої підготовки. Хоча кожна людина має певну уяву про мораль, але саме в межах етики вона розкривається як виразне поняття. Це поняття не можна вичерпати навіть у самих витончених визначеннях, але створити чітку уяву про мораль як предмет етики можливо.

Насамперед мораль відноситься до сфери належного, вона зазначає, як має поводитися людина. Досліджуючи вживання слова "мораль" у побуту нашого суспільства, Р. Г. Апресян зазначає, що у всіх випадках "мораль, моральне - це те, що відмінне від видимої реальності, безпосередньо даної дійсності, більш того, що осмислює цю дійсність, задає їй визначений ідеальний стандарт". Зрозуміло, що слова не можна сприйняти як визначення морального, бо їх з таким самим успіхом можна віднести до релігії, міфу, наукової теорії тощо. Але з цих слів випливає, що мораль відноситься до сфери ідеального.

Конкретні звичаї та уподобання у різних суспільствах можуть істотно різніться. Кожна культура виробляє свій этос - систему уявлень про те, як варто поводитися в тих чи інших ситуаціях.

Геродот відзначав, що греки вважають зневажливим залишити труп близької людини на поїдання звірам - його варто спалити на поховальному багатті. Водночас древні перси вважали спалення мертвого тіла наругою над небіжчиком і виставляли трупи на підвищеннях на поїдання хижим птахам.

Дуже несхожі уподобання є вираженням однієї і тієї самої моральної цінності. Етика вивчає не розмаїтість уподобань, а спільність моральних цінностей.

У основі етики закладена передумова про можливість дослідження моралі як реально існуючого феномену, інакше етика була б змушена обмежитися культурологічним описом звичаїв, що історично складаються у людських суспільствах, і тоді фактично виявилась би частиною етнографії. Така етика вивчала б, як прийнято поводитися в тих чи інших культурних співтовариствах, а не те, як належно поступати, тобто вона була б описовою, а не нормативною дисципліною. Однак уся традиція етики пов´язана з´ясуванням того, що є належним для людини, що відповідає деяким глибинним законам людського буття. Таке визначення заздалегідь допускає, що ці закони реально існують.

Якщо ми говоримо, що певне природне явище має відбутися, це значить, що воно відбудеться в силу природних законів, що визначають його настання. Якщо ми говоримо про належне у сфері людських вчинків, то маємо на увазі відповідність цього вчинку непорушним законам моралі. Той факт, що людина вільна порушити моральний закон, діяти всупереч вимогам моралі, ніяк не скасовує абсолютизм цих вимог. Зрозуміло, що у житті виникають етично складні ситуації морального вибору, коли не просто оцінити моральність чи неморальність вчинку, але було б принципово неправильно намагатися пристосувати моральний закон до конкретних життєвих ситуацій. Однак одна справа зрозуміти і вибачити те чи інше порушення закону, а зовсім інше - вважати це порушення неіснуючим в силу обставин, що виправдовують. Етика вчить розбиратися в природі морального закону і розуміти моральні аспекти людської поведінки.

І все-таки предметом етики є не моральний закон як певна сутність, що знаходиться поза людиною і перебуває над ним. Предметом етики є сама людина, але не людина, якою вона є тут і зараз, а якою вона має бути у світлі морального закону. Людина, за своєю сутністю, є моральною істотою і зрозуміти природу людини не можна, не збагнувши природу морального закону.

Етику прийнято розглядати як одну з філософських дисциплін, що вивчає людину перед необхідністю морального вибору. Вона розглядає людину як суб´єкт моралі - як моральну істоту, здатну діяти за цим законом. Цю здатність етика пов´язує з сутнісними властивостями людини. Тим самим етика досліджує сутність людини. Отже, предметом етики є не стільки моральний закон, скільки сама людина як носій і виконавець цього закону. Різні етичні системи (чи концепції моралі) намагаються відповісти на питання типу: "Як правильно жити?", "Як гідно жити?", "Яким гідно бути?".

Сутність людини не в тім, якою вона є як емпірична істота, але в тім, якою вона покликана бути. По справжньому зрозуміти цю сутність можна лише усвідомивши, до чого людина покликана. Цим людина радикально відрізняється від природних предметів і істот, для яких сама категорія "яким повинне бути?" позбавлена змісту. З´ясування того, якою має бути людина, перебувало у межах етичних досліджень ще з часів античності.

Практично кожна людина, незалежно від її погляду на природу, мораль та її конкретних роздумів про моральність тих чи інших учинків, не раз попадала у ситуацію морального вибору. Ми можемо не мати ні чіткої уяви про мораль, ні навіть впевненості в її об´єктивному існуванні, але ми можемо усвідомити особистий життєвий (чи, як говорять філософи, екзистенціальний) досвід перебування в ситуаціях морального вибору. Осмислити цей досвід, створити теоретичне уявлення про те, що таке моральний вибір, чим повинна керуватися людина в ситуації морального вибору і чи можливі такі ситуації, дозволяють різні етичні системи.

Історія етики знає багато етичних систем, кожна з яких припускає свій підхід до дослідження ситуацій морального вибору і своє пояснення й обґрунтування феномена моралі. Можна сказати, що кожна етична система - це певний шлях до розуміння чи пояснення цього феномена.

В основі етики лежить уявлення про властиву людині волю вибору, не обумовлену ніякими природними чи соціальними законами. Якби людина діяла (у тому числі і думкою) так чи інакше, цілком під впливом зовнішніх стосовно неї факторів, то її вчинки не підлягали б моральній оцінці, а сама вона не несла б ніякої відповідальності ні за них, ні за свої думки. Більш того, вона не могла б робити вчинків, як не може робити їх ніяка природна річ.

Здається, що для досягнення гарної практичної мети зручніше не рахуватися з моральними орієнтирами. Чому б заради блага більшості, заради великих ідеалів не поступитися інтересами малої групи? Політичні цілі завжди вимагають жертв. І все-таки історичний досвід показує, що відмова від вимог моралі, кінець кінцем згубно позначається на реальному житті. На сьогодні ми вже усвідомлюємо не лише аморальність, але і практичну згубність революційного терору, розкуркулювання, розкозачування, знищення релігій і кількох поколінь інтелігенції (дворянської, різночинської і радянської).

Питання про те, як пов´язані між собою етичні норми і практичні дії непросте, бо здоровий глузд підказує, що гарний вчинок з погляду моралі зазвичай суперечить миттєвій вигоді. Він є дискомфортним.

Якщо, наприклад серед ваших знайомих є люди, від котрих залежить здійснення ваших планів, було б етичним (і корисним на перспективу) своєчасно привітати таких людей з днем ангела чи іншим святом. Але вам не хочеться займатися цією справою - вести блокнот з нотатками про персональні свята своїх друзів, витрачати кошти та час на вітальні церемонії. Та настає час, коли ви самі чекатиме привітань від своїх друзів і буде прикро, якщо ніхто не згадає про вас.

У реальних життєвих ситуаціях ми не можемо утриматися від недобрих почуттів, а часом і вчинків стосовно людей, що заподіюють нам прикростей чи зло. Етика змушує задати собі запитання: хотіли б ми, щоб нас зненавиділи ті, котрим заподіяли зло ми самі? (Вважати себе людиною, нездатною заподіяти зло іншому, - щонайменше, легковажно.) Оскільки нам було б важко перетворитися в об´єкт чужої ненависті, що не знає пощади і милосердя, краще було б, дотримуючись золотого правила моралі, видмовитися від ненависті до кривдника. Важко це, а у деяких випадках майже неможливо, але етика дає єдино правильну рекомендацію. Слід визнати, що між етичним ідеалом і реальною поведінкою є зазор,який можна знищити, відкинувши ідеал, але треба усвідомлювати вчинене.

На жаль, нам дано багато можливостей заподіяти шкоди ближньому. Але, в решті-решт, одного зробити ми не в силах: вивести небажану нам особу за межі дії категоричного імперативу, вилучити її з-під захисту моральних законів. Абсолютизм цих законів поза владою людською, як би ми не порушували ці закони.

Існують суспільства й епохи, де аморальність виправдовується фіктивним благом цього суспільства. От як пише Блаженний Августин, викриваючи аморальність римського суспільства: "...анітрошки не турбуються, що їхня республіка сама розбещена і розпущена...Аби, говорять, вона стояла, аби процвітала, будучи повна багатствами і славна перемогами - чи ще краще - забезпечена миром...Царі нехай піклуються не про те, наскільки їхні піддані добрі, а про те, наскільки вони покірні. Провінції...не визнають їх сердечно, а непотрібно і рабськи бояться".

Це характеристика Рима епохи занепаду, що вже втратила культ сімейної чесноти і патріотичної слухняності на користь рабської покірності й авантюристичного прагнення до влади і насолоди. Таке суспільство - це прямий наслідок морального упадку. Воно саме вимушено руйнувати етичні ідеали, щоб не вступити з ними у відкриту конфронтацію і не виявитися самовикритим. Існування такого суспільства несумісно з визнанням морального абсолюту, і тому воно лихословить щодо морального закону, дорікаючи його в лицемірстві, нездійсненності, невідповідності людським можливостям і реальним обставинам часу і місця.

Висота морального абсолюту не принижує, а піднімає людину.