Юридична етика

1.3. Різноманіття етичних систем

Коли афінські філософи-стоїки й епікурейці привели в ареопаг Апостола Павла, щоб вислухати від нього що-небудь нове, вони досить швидко розчарувалися. «Почувши про воскресіння мертвих, одні насміхалися, а інші говорили: про це послухаємо тебе іншим часом» (Діян. 17:32). Афінські мудреці не здогадалися, що перед ними говорив не проповідник однієї з нових релігій, а представник нової культури, призначенням якої була радикальна зміна відношення людей до світу й інших людей.

Це культура, що визнає гідність кожної людини не в силу її заслуг - особливої мудрості, добродійності, віросповідання чи походження, а в силу причетності до Христа, його смерті та воскресіння. Ця культура заснована не на підпорядкуванні долі, а на надії. Це культура, заснована на уяві особи про свободу, тількі завдяки якій відкривається можливість вчинку за власною волею, а не за своєю чергою, здатність знаходити робить людину відповідальною за свої дії та свій духовний шлях.

Етичні системи, що виникають в епоху християнства, спираються на моральну інтуїцію, вироблену в межах християнської культури і християнської антропології. Але при цьому вони спиралися на доводи розуму, що слугував важливим знаряддям філософського та богословського обґрунтування етичних концепцій.

Так, Пьер Абеляр (1079-1142) сформулював принцип «розумію, щоб вірити» і створив трактат з етики, що називався «Пізнай самого себе». Для Абеляра етика була засобом для збагнення Бога, а пізнання самого себе - богопізнанням.

Головна категорія етики Абеляра - це інтенція (свідомий намір), що є коренем вчинку. Оцінки «добро» і «зло» стосуються не наслідку людської поведінки, а до свідомого наміру, що знаходиться в його основі, який супроводжується каяттям совісті, сповіддю і готовністю до спокути. Шлях до досягнення блага проходить через зусилля з надбання любові та милосердя, що супроводжуються інтелектуальним пізнанням. Завдяки цим зусиллям розкриваються здібності людини. З погляду Абеляра, щирим праведником є інтелектуал чи віруючий філософ, у якого «прагнуча до повноти віра виявляє нестаток розуму».

Предметом етики, за Абеляром, слугує розмежування пороків і чеснот як, відповідно, перешкод і опор у досягненні вищого блага, обумовленого віровченням. В етичній системі Абеляра розрізняються категорії пороку, гріха і гріховного вчинку. Порок - це стан душі,« що змушує співчувати тому, чому співчувати не слід». «Гріх - це саме співчуття гріху», що робить людину винною в образі Бога. Порок, таким чином, це те, що схиляє людину до гріха, що може реалізуватися в гріховному вчинку. Але провина виникає ще до вчинку як інтенція - намір (схильність) вчинити гріховно. Уточнюється поняття "гріх" - «незречення від того, від чого слід було відректися». Інакше кажучи, порок - це ще не гріх, якщо людина здатна відректися від порочної схильності, не даючи їй перетворитися в гріх. Гріх не обов´язково по в´язаний зі злою волею, він може бути наслідком необачності. В етиці Абеляра чітко визначена загальнохристиянська етична установка - перенесення уваги з учинку на стан душі. Істотну роль відіграє згода людини на здійснення гріховного вчинку. Людина, що смакує задоволення від забороненого діяння, але не погоджується піддатися своїй слабкості, ще не винна у гріху - вона усього лише випробовує спокусу. Абеляр підкреслює добровільність гріха -усвідомлене бажання зробити те, що заборонено.

Праця Абеляра з етики помітно й безпосередньо не вплинула на історичний розвиток етичної думки, тому що не ввійшла до системи освіти. Але вона залишає живе свідчення того, як виник інтерес до філософського осмислення і розвитку християнських уявлень про добро і зло, що привело до розвитку християнської етики і стимулювало появу нерелігійних етичних систем.

Набагато більше на розвиток філософської етичної думки вплинула праця яскравого гонителя Абеляра - Св. Бернара Клервоського (1090-1153), присвячена глибокому аналізу феномена свободи волі. Св. Бернар підкреслює, що різниця між дарами, що отримують люди, та їхнім індивідуальним шляхом розвитку, показує на те, що Бог не намагається виточувати нас за єдиною подобою. Він протиставляє природний потяг (naturalis appetitus) і добровільну згоду. Перше присутнє як людям, так і тваринам, а друге є особливістю людської природи. Тому природні потяги не можуть бути причинами гріха. Причина не в них, а в тім, що людина, як істота духовна, зосереджує свої помисли на природних (плотських) потягах. Як писав апостол Павло: «Думки плотські суть смерть, а думки духовні - життя і світ, тому що плотські думки суть ворожнеча проти Бога; тому що закону Божію не скоряються та й не можуть» (Рим. 8:6-7). У цих словах апостола можливо міститься схована полеміка зі старозавітною релігійністю, що, за словами Іудея зі згадуваного діалогу Абеляра, є «віра в звичай предків, укріплена її особистим інтуїтивним випробуванням. Первинним у такому інтуїтивному досвіді є почуття тілесного початку і звичаю, що виникає в дитинстві. Вторинним - її розумне забезпечення в зрілому віці».

Бернар Клервоський розрізняє чотири рівні: життя - почуття (відчуття) - потяг - згода.

Життя - це те, що занурено у людину, що знаходиться як поза Його тілом, так і усередині. Над усім цим людина не владна. Зміст відчуттів визначається життям, а відчуття, своєю чергою, викликають потяг, яким сама людина не керує. Тільки згода вільна, її людина дає чи не дає з власної волі. Хоча потяги можуть бути настільки сильні, що людині може здатися, начебто її згода практично вимушена. Але це означає тільки, що вільна згода (чи відмова від згоди) вимагає вольових зусиль.

Воля трактується Св. Бернаром як розумний рух, що повеліває почуттям і потягом. Розум - це неодмінний супутник волі. Однак воля не завжди діє зі спонукань розуму. Вона здатна діяти і проти розуму, підтримувана хитрістю, тому що «сини століття цього догадливіші синів світла у своєму роді» (Лк. 16:8). Чи як сказано про таких людей біблійним пророком: «Народ мій дурний, не знає Мене; нерозумні вони діти і немає в них сенсу; вони розумні на зло, але добра робити не вміють» (Иер. 4:22).

Розум даний волі, щоб її наставляти, а не розслабляти. Якщо на звертання до розуму накладена заборона, то воля вже не може бути волею. Де не панує потреба розумно оцінювати і порівнювати різні варіанти дії, там немає волі. Саме наявність волі робить людину грішною чи праведною. Так, Бернар Клервоський філософськи формулює основну передумову етики, вперше роблячи її явною і підкреслюючи її фундаментальність. Без добровільної згоди не було б відповідальності людини за свої вчинки. Якість її дій визначалася б не людиною, а збігом обставин, що змушують до таких дій. До людини, що не володіє добровільною згодою , незастосовні епітети «праведні-праведну-праведне-праведна-грішний-праведний», «гарні-гарну-гарне-гарна-поганий-гарний», «добрі-добру-добре-добра-злий-добрий». Схильність такої людини до зла можна було б у кращому разі оцінювати як хворобу, а не моральну зіпсованість. Передумова відсутності добровільної згоди робить безглуздим не тільки кару грішників після смерті, але і покарання злочинців у земному житті. Самі по собі життя, почуття і потяги недостатні для того, щоб говорити Про провину людини чи характеризувати її як погану чи гарну. Вільний вибір реалізується як акт волі на рівні згоди, а здатність людини стати суддею над самим собою, що оцінює якість своїх спонукань, виникає внаслідок властивому людині розуму. Свободу волі супроводжує здатність розуму виносити судження.

Де немає волі, там немає ні провини, ні заслуги. Ні млявий розум, ні слабка пам´ять, ні дурні потяги, ні довільне життя не роблять людину винуватою чи не винуватою.

По суті справи, Бернар Клервоський уперше сформулював передумову моральної поведінки як дії, вчиненої в ситуації морального вибору, дії, за яку людина несе моральну відповідальність. Далі відкривається можливість філософського дослідження тонкощів - меж розуміння суб´єктом наслідків свого вчинку, ролі обставин, що не дозволяють здійснити гарну дію, співвідношення намірів і вчинку тощо. Таким чином, уся філософська проблема в галузі моральної поведінки виникла на основі вже викладеного Бернаром Клервоським. Навіть філософське заперечення свободи волі стало можливим після того, як принцип волі було винесено на розгляд. Св. Бернар виділив три джерела волі: воля природня, воля благодаті та воля слави.

Природою кожна людина наділена свободою волі, реалізованої як воля вибору і такою, що робить її відповідальною за свій вибір. Благодать дозволяє одержати свободу від гріха чи обраний напрямок до добра, тому що бажаючи добра людина має потребу в благодаті. Розглядаються два види благодаті: мудрість і могутність, що підтримують людину на шляху до добра через звільнення від гріха. Під свободою слави Бернар Клервоський має на увазі свободу від страждань і смерті, що дається через причетність до слави Божої після воскресіння. Свобода від гріха має на увазі досконалість волі як цілком доброї і добромисленої. Розрізняється вища воля від гріха як неможливість грішити і нижча - можливість не грішити. Благодать дає нижчу волю, що дозволяє спокутувати гріх каяттям (покаранням), після чого цей гріх розчиняється в любові Бога і не породжує наступні гріхи. Ми не можемо знаходитися в безгрішному стані, але можемо не підпадати цілком під владу гріха шляхом каяття і благодатного прощення провини.

Після гріхопадіння людина втрачає мудрість і свободу судження, а також свободу від страждання і тривог.

Гріхопадіння Адама відбулося не тому, що він міг грішити, володіючи за своєю природою волею вибору, але тому, що він захотів согрішити і реалізував це бажання. Згідно Бернару Клервоському, карається вже здійснений гріх, а не бажання його зробити (гріховне бажання). Проте погана інтенція як неправедність волі є нахилом до гріха. Тому в Абеляра були серйозні підстави говорити щодо провини, що виникає ще до вчинку. Гріх (відповідно провина) міститься не в самому бажанні (прагненні) грішити, а в згоді зробити гріх. Св. Бернар розрізняє два види такої неправедної волі: 1) коли хочеться грішити; 2) коли хочеться, зогрішивши, залишитися непокараним. Другий вид, мабуть, містіть більш серйозну небезпеку для морального стану людини. Такий основний зміст трактату Бернара Клервоського, що витікає із джерел як християнської етики, так і етичних систем, що виникли в християнській культурі.

Св. Бернар був не тільки великим теоретиком в галузі етики, але і високоморальною людиною, хоча й обійшовся досить суворо з Абеляром. Але звернімося до єврейської хроніки, автор якої навряд чи був схильний у ту епоху дивитися на католицького ченця як на друга. Проте єврейський автор називає Св. Бернара як одного з «найбільших і вельмишановних серед ченців, що знає і розуміє їхній Закон» і далі цитує те, що проповідував сам св. Бернар: «Хто б не підняв руку на єврея, щоб відняти в нього життя, робить такий самий великий гріх, якби підняв руку на Самого Христа».

Наступний етап розвитку поняття волі пов´язаний з ім´ям Св. Хоми Аквінського (1226—1274), що присвятив етичному навчанню частину II другого тому свого основного філолофсько-богословського твору «Сума теології».

Хома Аквінський стверджував, що здатність до моральної поведінки, по суті справи, ґрунтується на властивій людині свободі. Якщо людина не володіла би свободою, якби остання не входила в онтологичну сутність людини, то вона не могла би бути суб´єктом учинку. Така людина діяла б не з власної волі, а за зовнішньою спонукою, і її внутрішнє відчуття вчиненого, як здійсненого ціннісного вибору, було б лише ілюзією. Тоді треба було б говорити не про вимог