Юридична етика

3.2. Юридична етика в Україні радянського періоду

Жовтневі події 1917 року привели до створення на території колишньої імперської Росії «держави робітників і селян» на чолі з більшовиками, під керівництвом яких була, поряд з іншими державними інститутами, «до основи» зруйнована і «стара» судова система.

Незважаючи на відносну лояльність нових хазяїнів Росії до А. Ф. Коні, багато юристів його погляди, зокрема і «про моральність у карному процесі», не сприймали, та й не могли їм співчувати.

Більшовики на чолі з колишнім помічником присяжного повірника В. І. Ульяновим (Леніним), який екстерном закінчив юридичний факультет при Петербурзькому університеті, на 73 роки втягнули народи створеної ними держави в добре організовану систему беззаконня і терору.

Саме В. І. Леніну належать слова: «безумовним обов´язком пролетарської революції було не реформувати судові установи, а зовсім знищити, змести весь старий суд і його апарат». Виконуючи цю ленінську настанову, революційні екстремісти реалізували вимогу вождя дуже чітко, потопивши всі демократичні досягнення, здійснені передовими представниками російської інтелігенції, у крові тієї самої інтелігенції.

Судова система Російської Імперії була замінена системою різних «трійок» і трибуналів, сформованих з безграмотних і озлоблених декласованих елементів, уповноважених вершити швидкий, нещадний і неправий суд над усяким, хто не вписувався в образ революціонера. Неминуче в цю революційну м´ясорубку попадали і вчорашні виконавці ленінської волі.

Зараз суспільство одержало можливість познайомитися зі страшною «судовою» статистикою ленінсько-сталінського періоду, коли розстріл визнавався звичайним повсякденним явищем, а багаторічні терміни «соціальної ізоляції» - чи не головним методом розв´язання народногосподарських завдань. Очевидно, що вести мову про існування і розвиток професійної етики юриста в цей період було просто недоречно та й небезпечно. Усі видатні теоретики марксизму повністю відкидали спроби моралізувати майбутню постреволюційну систему правосуддя. Значної уваги надавалося цьому питанню основоположниками марксизму К. Марксом і Ф. Энгельсом, які визнавали наявність лише класової моралі, маючи на увазі «мораль» пролетаріату і засновану на ній диктатуру.

Цілком природним є те, що за умови аморальної політики, що проводиться правлячою партією, яка сконцентрувала всі зусилля на постійному пошукові внутрішнього ворога, одна згадка етичних проблем у судочинстві розглядалась як контрреволюційний прояв, як «буржуазний пережиток».

Одним із самих непримиренних супротивників судової етики як соціального поняття був А.Я. Вишинський. Виступаючи на зборах московської колегії захисників 21 грудня 1933 p., він висловився в такий спосіб: «Революційне насильство є в той самий час і проявом високого акта людської волі, спрямованої на те, щоб побудувати новий, більш високий суспільно-економічний уклад життя. У цьому виправдання революційного насильства, у цьому виправдання наших репресій, які б вони не були часом різкі та рішучі. У цьому виправдання тих ударів нашого закону, у вигляді наших карних репресій, що ми кидаємо на голови і наших ворогів і недисциплінованих, непокірних пролетарській державі, синів самого робітничого класу».

Наведена цитата колишнього Генерального Прокурора СРСР краще десятка красномовних документів говорить про характер репресій і настрій тодішніх юристів. Саме Вишинському належить відродження де-факто відомої за часів інквізиції лиховісної тези -«зізнання - цариця доказів». Зізнання добувалися, що називається, за будь-яку ціну.

Розвиваючи цю думку, перший «законник» держави повчав адвокатів як слід відстоювати свою точку зору і безстрашно виступати в боротьбі за те, у що вони вірять, виходячи не з інтересів клієнта, а з інтересів соціалістичного будівництва, з інтересів держави. Професійна етика юриста в тому вигляді, як її сприймає цивілізований світ, була відкинута зовсім і забута, як шкідливий «пережиток капіталізму».

Водночас, було б неправильним заперечувати спроби окремих вчених і практиків повернутися до розгляду питань етичного плану хоча б у дозволених системою меж. Однією з таких, досить сміливих в умовах того часу спроб, з´явилася робота М.М. Полянського «Правда і брехня в карному процесі». Ця робота стала відгуком на дискусію, що виникла на сторінках державного видання «Щотижневик Радянської Юстиції» у 1927 році.Підставою для дискусії з´явилася заява прокурора Б.Я. Арсеньєва в московському клубі відповідальних працівників юстиції про те, що твердження, начебто можна захищати за будь-яких обставин, є виправданням неправди в промовах захисників.

У зазначеній роботі автор піддав досить сміливій для тих часів і обґрунтованій критиці позицію Е. Васьковського, автора так званої «теорії моральної розбірливості». Останній стверджував: «Оскільки для суспільства важливо, щоб захисник його інтересів на суді - адвокат не надавав підтримки аморальним вимогам і не сприяв перевазі неправди над правдою, то в момент, коли він переконається в неправоті прийнятого їм процесу, він зобов´язаний відмовитися від подальшого його ведення».

Н.Н. Полянский беззастережно відкинув як безперечно помилкове твердження, що «адвокати грають на суді роль уповноважених суспільства подібно тому, як прокурори являють собою уповноважених держави».

Значний внесок у розвиток юридичної професійної етики радянського періоду внесли вчені-юристи Ю. Злькінд, М. С. Строгович, а пізніше В. В. Леоненко, А. С. Кобликов і ін.