Юридична етика

5.2. Єдність законності та моралі в роботі слідчого

Слідчий є представником державної влади. Усі слідчі дії чиняться ним від імені держави і будь-яка самодіяльність, що спотворює чи порушує закон, сприймається навколишніми як акт державного беззаконня. Прикриття порушень закону інтересами слідства є не що інше, як дискредитація державної влади.

Усвідомлення слідчим вельми відповідального положення, розуміння ним високої ціни кожного його невірного, помилкового кроку тільки зміцнює його моральну основу і підвищує внутрішню відповідальність. Це, у свою чергу, припускає непохитну готовність професійного детективу додержуватися моральних принципів суспільства, вимог юридичної етики.

Здавалося б, про яку етику можна говорити, якщо йдеться про розкриття злочину та ізоляції злочинця. Знамениті літературні герої -детективи Шерлок Холмс, слідчий Порфирій («Злочин і покарання» Ф.М. Достоєвського), комісар Мегре та інші, кожен по-своєму, спостережливі, мають аналітичний розум, знавці психології і тощо. Однак є щось головне, що споріднює ці образи - це шляхетність мети, прагнення знайти справжнього винуватця і покарати зло.

Основи спеціальних знань викладаються у вищих навчальних закладах. Нагромадження досвіду і професійне удосконалення тривають усе життя - це інтелектуальна праця, робота мізку, яка не припиняється ніколи. Етична матерія - людинолюбство, терпимість, доброта - це продукт роботи душі. Що стосується роботи слідчого, то етичні категорії - це моральна основа використання отриманих знань і надбаного досвіду при розслідуванні карного злочину.

Людинолюбство може виявлятися у кожного по-своєму. Герой знаменитого фільму, знятого за мотивами твору братів Вайнерів «Місце зустрічі змінити не можна» капітан Жеглов також любив людей. Він вважав, що злодій, який обкрадає їх, має бути посаджений у в´язницю будь-яким способом, навіть якщо для цього потрібно «злегка» порушити закон.

Однак слідчий, що один раз порушив закон, з «благих намірів», зробить це і вдруге. Форми порушення будуть «удосконалюватися», масштаби - зростати, а доцільність їхнього застосування буде поширюватися, виходячи з особистих розумінь свого обов´язку, до межі беззаконня.

Фронтовик капітан Шарапов, що з волі авторів фільму зважився говорити щодо підтасування фактів капітаном Жегловим, став провісником відродження юридичної етики умов її повного офіційного забуття.

При розслідуванні кримінальної справи основним інструментом слідчого є Кримінально-процесуальний кодекс, який визначає - що, як і яким чином він має виконувати. Криміналістичні знання і прийоми допомагають слідчому щонайкраще технічно реалізувати процесуальні норми.

Моральний принцип є внутрішнім компасом, що не дозволяє слідчому у погоні за легким і швидким успіхом збитися на шлях аморальної угоди з власною совістю, якими б цілями це не виправдовувалося.

Співвідношення тактичних прийомів і етичних вимог при розслідуванні справи значною мірою визначається моральними орієнтирами слідчого і цілями, що стоять перед ним.

Якщо слідчий заклопотаний розкриттям злочину і встановленням справжнього винуватця, його совість, як правило, чиста і він не вдається до підтасування фактів, фальсифікації матеріалів слідства та ін. Подібні прийоми застосовуються у разі, якщо розкриття злочину перетворюється на самоціль і досягається будь-якою ціною. Тоді використовується обман, шантаж, провокації.

Питання, чи може слідчий обманювати обвинувачуваного, свідка, влаштовуючи тактичні пастки, та інше, не є риторичним. З цього приводу написано чимало публікацій, що нерідко містять діаметрально протилежні думки.

Свого часу А.Р. Ратинов («Судова психологія для слідчих», - М., 1967. - С 55, 157) пропонував застосовувати в слідчій практиці такі «методи боротьби», як «роздроблення сил і засобів «супротивника», що виражалося в розпаленні конфліктів між співучасниками злочину і нанесенні «удару» в найуразливіші місця. Ця позиція автора була сприйнята по-різному;

Саме по собі питання щодо перетворення обвинувачуваного в «супротивника» слідчого суперечить духу і букві закону, що покладає на слідчого завдання виявлення обставин як таких, що обвинувачують, так і виправдовуючих підозрюваного, обвинувачуваного. Теорія «конфліктного слідства» таїть у собі небезпеку нанесення горезвісних «ударів» невинній особі.

Потрібно одразу зазначити, що багато слідчих окрилені теоретичною підтримкою, не забарилися впровадити ці сумнівні рекомендації в практику.

У 70-80-ті роки тактика «подрібнення» справ з наступним протиставленням підслідних один одному, використання особистої зацікавленості обвинувачуваних, обман і обіцянки активно практикував в Україні один з відповідальних працівників слідчого апарату прокуратури України.

Слід зазначити, що цей «слуга закону» довів систему дезінформації та стикування інтересів обвинувачуваних до досконалості. Це повною мірою проявилося при розслідуванні однієї з гучних справ. «Винайдена» ним тактика зводилася до такого: він особисто приходив до слідчої камери, викликав особу, показання якої вкрай були потрібні для обґрунтування провини інших обвинувачуваних, він представлявся йому і клав на стіл службове посвідчення високопоставленого працівника прокуратури та пропонував здивованому співрозмовникові записати номер свого партійного квитка. Після цього розмова відбувалася приблизно так: за вчинене Вам загрожує покарання до 12 -15 років позбавлення волі (зазвичай він блефував). Якщо ви дасте необхідні показання на Н., я, як комуніст (далі називався високий титул) обіцяю, що вас засудять не більше, ніж на шість років.

Самим порочним в цьому «методі» було те, що, користаючись існуючою на той час силою прокуратури і партійною залежністю суддів, він завжди домагався від судів виконання своєї обіцянки. Багато обвинувачуваних купували собі поблажливість прокуратури ціною огульних обмов інших осіб, зроблених під диктовку слідчих.

Аморальним і абсолютно неприпустимим з погляду закону явищем у роботі слідчих має бути визнаною дезінформація свідків, експертів, провокація бажаних показань.

У середині сімдесятих років в одному з обласних центрів України розглядалася кримінальна справа за обвинуваченням відомої в місті журналістки С. в убивстві власної матері. Забігаючи наперед, відзначимо, що згодом С була цілком виправдана за відсутністю події злочину.

Слідчий районної прокуратури неодноразово приходив у двір будинку, де проживала родина обвинувачуваної і допитував літніх жінок-сусідок, починаючи допит з повідомлення: «Я веду справу вашої сусідки, що вбила свою матір. Прошу повідомити усе, що вам відомо в справі». Обурені злочинницею-дочкою бабусі старанно «напружували пам´ять», згадуючи про С. усе най гірше.

Проти системи, запропонованої А. Ратиновим виступила група вчених, які вважали, що деякі методи, рекомендовані останнім, неприпустимі, оскільки слідчий, застосовуючи їх, «неминуче балансує «на межі неправди» та «на межі провокації».

Відкинуті були і спроби деяких учених розвинути теорію «конфліктного слідства», тобто у разі заперечення обвинувачуваним своєї причетності до злочину чи окремих епізодів.Ця теорія дозволяла в інтересах слідства використовувати різні «слідчі пастки», «слідчі підступні дії» і т.п.

Авторська позиція стосовно порушеного питання, однозначна: мета і засоби, законність і моральність нерозривні. Успіх, досягнутий аморальними методами завжди сумнівний і, у кращому випадку, приховує небезпеку слідчої помилки, а в гіршому - злочин.