Юридична етика

5.4. Моральна мотивація тимчасової ізоляції обвинувачуваного

Конституція України остаточно підтвердила намір суспільства і держави рухатися шляхом демократизації та гуманізації правових інститутів до міжнародних правових стандартів.

Основний Закон проголошує, що Україна - правова держава (ст. 1 Конституції України). Людина, її життя і здоров´я, честь і достоїнство, недоторканність і безпека, визнаються найвищою соціальною цінністю. Однак лише конституційних декларацій недостатньо, як би прекрасно вони не звучали. Потрібне послідовне закріплення цих декларацій у конкретних робочих документах, створення реальних умов для впровадження законодавчих положень у практику та судовий контроль за діяльністю слідчих.

Затримка, арешт і взяття під варту - це дії, що різко змінюють життя людини і близьких йому людей, що порушують його плани і зобов´язання, що ставлять під загрозу добре ім´я і репутацію. Ці дії припустимі лише у тому разі, якщо перебування особи на волі таїть у собі реальну загрозу для навколишніх і інтересів розслідуваної справи. Тут завжди присутній бік - збереження безпеки й інтересів більшості.

Не секрет, що в державах з тоталітарним режимом ця міра використовується надзвичайно широко і дуже охоче. Чого гріха таїти, на всьому пострадянському просторі, у тому числі й в Україні, затримки й арешти, тримання під вартою були поширені настільки, наскільки це було зручно слідчо-оперативним службам.

У радянській державі постсталінського періоду діяло досить прийнятне карно-процесуальне законодавство: заборонялося застосування недозволених методів ведення слідства; були встановлені досить тверді процесуальні терміни тримання під вартою; з кінця п´ятидесятих років захисник був допущений до участі на попередньому слідстві; здійснювався суворий прокурорський нагляд за слідчими й оперативними органами. Здавалося б, існували реальні умови, що дозволяли звести до мінімуму порушення прав людини в період попереднього розслідування справи.

Однак необхідно враховувати живучість тенденції слідчо-оперативних працівників (і не тільки радянських) до перевищення своїх повноважень, їхня схильність до заборонених методів. Застосування до підслідних катувань не тільки мали місце, але і носили досить розповсюджений характер. Головною причиною цього було, з одного боку, відсутність у радянській державі чітко визначеного конституційного курсу на захист прав і свобод людини, а, з іншого боку, - прагнення партійних хазяїв мати в особі слідчих органів могутній і залякуючий засіб впливу на народ.

Всесилля каральних відомств, спрямовуваних і керованих КПРС, прикривалося могутньою пропагандою і насаджувало ілюзію, що радянські слідчі «даремно не саджають» і тому людина, що потрапила до розряду обвинувачуваних і опинилася за ґратами, перебувала у повній і практично безконтрольній владі слідчого.

У деяких слідчих ізоляторах як «стимулятор» до дачі «признавальних» показань практикувалося поміщення арештованих у так званий «відстійник» - маленьку комірку для двох чоловік. Іноді сюди заштовхували до десяти і більш ув´язнених. Люди задихалися, непритомніли. Скарги ув´язнених неодноразово перевіряла прокуратура, однак безрезультатно. І лише після того, як в одному із слідчих ізоляторів України три з тринадцяти поміщених у «відстійник» підслідних задихнулися до смерті, а п´ятеро - були витягнуті у важкому стані, була заведена кримінальна справа, внаслідок якої були засуджені троє працівників слідчого ізолятора.

У цьому самому слідчому ізоляторі для добування «правдивих» показань використовувалася спеціальна напівпідвальна камера, вікна якої наполовину піднімалися над рівнем зовнішнього асфальту. На прохання слідчого «непокірливого» підслідного закривали в камеру, до вікна якої підганялася вантажна машина і встановлювалася глушителем до спеціально відкритої кватирки. Водій «ненавмисне» вмикав двигун і зупиняв його лише тоді, коли підслідний знаходився на грані смерті.

Усі скандальні «проколи» слідчих органів ретельно приховувалися, а винні надзвичайно рідко, і лише в особливо нетерпимих випадках, ставали перед судом.

Найстрашнішим бичем правоохоронної системи України були і до сьогоднішнього дня залишаються слідчі ізолятори й ізолятори тимчасового тримання, де місяцями, а то і роками перебувають особи, обвинувачувані у вчиненні злочинів, вина яких ще не доведена. Умови тримання арештованих там настільки жахливі, що часом люди готові визнати будь-яку провину, аби скоріше стати перед судом.

Таке становище йде врозріз з конституційними деклараціями України та моральними принципами українського суспільства. Це також суперечить деонтологічним стандартам МАЮ й іншим міжнародним документам, що вимагають поваги затриманих, їх людської гідності та не допускати знущань і катувань.

Одним із головних завдань судово-правової реформи -концептуально змінити підхід до інституту тимчасової ізоляції особи, обвинувачуваної у вчиненні злочину. Необхідно радикально змінити правовий, морально-правовий підхід держави до попереднього слідства та морального змісту тимчасової ізоляції обвинувачуваних на період слідства від суспільства.

Взяття обвинувачуваного під варту і його тимчасова ізоляція мають на меті позбавити підозрюваного, обвинувачуваного можливості сховатися від слідства або перешкоджати розслідуванню злочину. Ця міра не повинна розглядатися слідчим як спосіб, схованого від громадськості придушення особистості, застосування недозволених засобів.

Конституція України і карно-процесуальний закон зобов´язують слідчого при обранні запобіжного заходу виходити з основної тези презумпції невинуватості - він має справу з невинуватою людиною.

Безконтрольне і масоване використання тримання під вартою як запобіжного заходу, застосування його без усякої до того необхідності переросло в антидержавну й антигромадську тенденцію і перетворило слідчі ізолятори в місця незаконного позбавлення волі в гіршому розумінні цих слів.

Прийняття нового карно-процесуального законодавства, що остаточно передало розв´язання питання про видачу санкції на арешт і на її продовження у ведення судів, формально вирішує проблему дотримання прав обвинувачуваних. З правового погляду питання одержало своє законодавче вирішення. Однак з позиції вимог юридичної етики може відбутися те, що за словами В. Ульянова (Леніна) було формою законною, а за своєю суттю - знущанням.

Стан багатьох слідчих ізоляторів не відповідає найменшим вимогам елементарної санітарії. За таких умов недоречно говорити навіть про часткове забезпечення таких інститутів, як честь, достоїнство, права і волі громадян.

Неприпустимі за міжнародними стандартами умови в слідчих ізоляторах, певною мірою сприяють збереженню серед окремих слідчих тенденції до використання цих умов тримання для досягнення бажаних, але не завжди праведних цілей.

Виправдання підсудного, що тривалий час перебував під вартою, в разі недоведеності обвинувачення, відповідно до ст. 440-1 ЦК України, спричиняє відчутні наслідки для держави відшкодування матеріальної і моральної шкоди.

Радянське законодавство не знало інституту моральної шкоди, а тим більше його відшкодування. На той час панував пропагандистський «вислів»: людське життя і здоров´я безцінні. У продовження цієї декларативної посилки, існував закон, на підставі якого сотні тисяч безневинно засуджених людей і реабілітованих після відбуття тривалих термінів у таборах як компенсацію одержували двомісячний заробіток. З погляду законності того часу слідчий не відчував на собі наслідків реабілітації. Формально це було правильно, тому що вироки виносили суди.

За нових умов слідчий має самокритично і відповідально підходити до обрання запобіжного заходу, не розраховуючи на келійне розв´язання питання з прокурором щодо санкції та її продовження на утримання під вартою і його підтримку в суді.

В. Савченко, автор книги «Від тюрми і від суми» перебував під слідством 22 місяці, і увесь цей час - під вартою. Слідчий, без усякої на те потреби заарештував його в лікарні, де обвинувачуваний знаходився на лікуванні і на носилках доставив у слідчий ізолятор.

Згодом В. Савченка обласний суд виправдав і звільнив з-під варти. Здається, що якби вже тоді існував порядок видачі санкції на арешт судом, такого не могло статися. За такі дії слідчого та безвідповідальність прокурора, що давав санкцію на арешт, має розраховуватися держава та платники податків.

«Декларація основних принципів правосуддя для жертв злочину і зловживання владою», прийнята на 96-му пленарному засіданні Генеральної Асссаблеї ООН 29 листопада 1985 р. у Нью-Йорку, присвячена саме цим питанням.

«Під терміном «жертви» - вказується в Декларації - розуміються особи, яким індивідуально чи колективно була заподіяна шкода, включаючи тілесні ушкодження чи моральний збиток, емоційні страждання, матеріальний збиток чи істотне обмеження їхніх основних прав у результаті дії чи бездіяльності, що порушує діючі національні закони держав-членів, включаючи закони, що забороняють злочинне зловживання владою».

Декларація закликає уряди країн-учасниць відноситися до жертв з повагою. Вони (жертви) мають право на доступ до механізмів правосуддя і якнайшвидшу компенсацію за нанесений їм збиток.

Україні, що прагне до тісного співробітництва з європейським і світовим співтовариством, належить розробити механізм відшкодування моральної шкоди, але такий щоб це не виглядало заохоченням для порушників закону і винуватців заподіяння цієї шкоди.

Без розв´язання проблеми слідчих ізоляторів, законності їхнього використання, усі спроби держави здійснити правову реформу будуть марними.