Юридична етика

6.1. Моральні витоки судочинства

Термін «Судова етика» був введений А.Ф.Коні для визначення ролі моральності в сфері карного судочинства, а потім і навчальної дисципліни, що висвітлює це соціальне явище.

Свою вступну лекцію про судову етику, прочитану в Олександрівському ліцеї восени 1901 р., а в 1902 р. опубліковану в «Журналі міністерства юстиції» А.Ф. Коні назвав «Моральні витоки в карному судочинстві».

Ні в царській Росії, ні в радянській державі погляди А.Ф. Коні відгуку офіційної влади не знайшли і судова етика на десятки років виявилася ізгоєм у навчальних програмах правознавчих закладів.

Під судовою етикою - навчальною дисципліною - її російський творець мав на увазі дослідження моральних проблем, що виникають у карному судочинстві та взаєминах професійних учасників судового процесу.

Інтенсивний розвиток руху на захист прав і свобод особи в усьому світі, прийняття важливих міжнародних документів і створення Міжнародної асоціації юристів сприяло підвищенню моральних вимог до судових і правоохоронних органів і адвокатури в державах-учасницях і поступово привело до утворення юридичної деонтології та юридичної етики. У складі останньої виникли окремі галузі, що досліджують роль і вплив моральних процесів у галузях основних правових спеціалізацій: слідстві, судочинстві й адвокатурі.

Доцільність структурування юридичної етики за ознаками спеціалізації на слідчу, судову й адвокатську стала очевидною. Кожне з зазначених разгалужень юридичної етики вже довело своє право на існування, сприяло формулюванню загальновизнаних деонтологічних вимог до представників основних спеціалізацій.

Безсумнівно, що в ряду юридичних професій судова діяльність являє собою вершину піраміди, що вінчає сукупну працю представників всіх інших служб і спеціальностей. Більше того, якість роботи останніх прямо залежить від вимог і вимогливості суду.

Вчені-правознавці пропонують своє поняття судової етики. Так, А.С. Кобликов вважає, що судова етика це: «сукупність правил поведінки суддів і інших професійних учасників карного, цивільного й арбітражного судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої професійної діяльності і позаслужбового поводження, а також: наукова дисципліна, що вивчає специфіку прояву вимог моралі в цій області».

Не досить виправданим є прагнення автора перевантажувати судову етику проблемами «позаслужбової поведінки інших професійних учасників» судочинства. Для цього існує адвокатська етика і деонтологічні норми професіоналів інших спеціалізацій. Необґрунтовано, на наш погляд, і визнання судової етики самостійною «науковою дисципліною». Вичерпним, здається, було б таке визначення:

Судова етика - це розділ юридичної етики, сукупність правил поведінки суддів, інших професійних учасників судочинства, що забезпечують моральний характер їхньої процесуальної діяльності.

Етика судді як в судовому процесі, так і поза ним безумовно є складовою судової етики. Природно, судова етика може і повинна містити визначені правила й настанова позаслужбової поведінки суддів, однак ці правила здатні лише доповнювати і підсилювати загальновстановлені моральні принципи і підходи суспільства, членом якого є суддя.

Моральні вимоги до суддів і суддівської діяльності, майже такі самі як і вимоги, звернені до слідчих, прокурорів. Дотримання положень ст. 62 Конституції України (презумпція невинуватості), законність, неупередженість, об´єктивність, справедливість - от чого чекає суспільство від судді. По суті, не так вже й багато, однак, як свідчить судова практика, це «дещо» дається нелегко і далеко не усім.

З правового погляду, завдання судді зводиться до правильного застосування матеріального і процесуального закону. Точне і грамотне застосування чинного закону вже саме по собі вирішує безліч моральних проблем, оскільки закони, крім правових, закріплюють і моральні вимоги суспільства.

Чинна Конституція України пішла шляхом максимального розширення функцій суду, визнавши судову систему самостійною галуззю державної влади. Функції та повноваження судів значно розширені за рахунок звуження функцій прокурорських. Передачу судам права видачі дозволів на виконання науки слідчих дій, варто розглядати як передачу під контроль судової влади дотримання конституційних вимог про недоторканість особи (ст. 29 КУ), недоторканності житла громадян (ст. 30 КУ), про дотримання таємниці листування, телефонних розмов (ст. 31 КУ), а так само вимоги про суворе дотримання порядку користування конфіденційною інформацією (ст. 32 КУ) і має не тільки правовий зміст.

Історичною подією морально-правового характеру в карному судочинстві стала остаточна відмова України від застосування страти. Цей важкий і неоднозначний за своїм значенням крок українських інститутів влади є ніби символічним і знаковим поворотом українського суспільства до високих моральних ідеалів, зокрема й у карному судочинстві.

Значним кроком до цивілізованого, з погляду моралі, карного законодавства було введення в Конституцію України ст. 63, що звільняє від відповідальності за відмову від свідчень проти себе, членів родини чи близьких родичів. Радянський Союз був однією з держав, у якій це каралося, адже цивілізоване співтовариство вважало аморальним вимагати матері викривати сина тощо.

Приведення карно-процесуальних норм відповідне до конституційних положень припускає наповнення їх моральним змістом, підвищеною повагою до особистості, її прав і законних інтересів, особистого життя.

Морально орієнтоване законодавство України - є важлива складова етико-правового підґрунтя судді, що позбавляє його основ і права виправдовувати несправедливість і неправосудність моральною недосконалістю закону. Однак далеко не всі галузі українського права є бездоганною основою діяльності судді. Особливо недосконалим залишається кримінально-процесуальне законодавство, що допускає застосування окремих, використовуваних у радянські часи порочних правових інститутів. Одним з таких є спроба збереження права судді на повернення справи слідчому на додаткове розслідування. До речі, в Росії уже відмовилися від цієї порочної практики у законодавчій формі.

Головним недоліком цього сумно-відомого законоположення полягає в тому, що воно за відсутності причин для винесення обвинувального вироку дає судді можливість ухилитись від ухвалення рішення. Ухвала судді щодо повернення справи на додаткове розслідування - це власне, ухилення від прийняття рішення, що дозволяє слідчому без достатніх для того причин, часом по декілька років, утримувати невинувату людину в ізоляції від родини, суспільства, від усіх видів діяльності. Таке право надане суддям місцевих судів, апеляціної і касаційної інстанцій статтями 246, 281, 366 і 374, 396 і 398 УПК у редакції Закону України «Про внесення змін у Кримінально-процесуальний Кодекс» від 21 червня 2001 року.

Існування інституту «додаткового розслідування» робить суддів, що користуються цим «рятувальним колом», причетними до збільшення кількості помилок, а часом і зловживань з боку слідчого. Збереження добрих, а часом і дружніх стосунків із слідчими за рахунок страждань невинуватої людини, яка з волі судді знову повертається на кілька місяців у розпорядження того самого слідчого, є не що інше, з погляду судової етики, як аморальним вчинком, порушенням присяги. Закон, що надає таку можливість, є свідомо аморальним.

Вище зазначене пояснює, чому виправдувальний вирок в Україні є майже надзвичайною подією. Отже, цілком обґрунтованим є твердження авторів енциклопедичного довідника «Правові системи країн світу» щодо того, що в Україні «Відсоток виправдувальних вироків - один із самих низьких у світі (близько 0,3 %)». (Издат-во Норма-Инфра. - М., 2001 р.)

Водночас загрозливо виглядає цифра, що характеризує кількість справ, повернутих на досудове слідство. За даними Голови Верховного Суду України В.Ф. Бойко тільки в 2000 р. з 240 тис. розглянутих судами кримінальних справ -10 % були повернуті на додаткове розслідування. Якщо до цього додати характеристику наших слідчих ізоляторів, то маємо погодитися і з іншим твердженням авторів зазначеного Енциклопедичного довідника, що «в Україні як і раніше широко застосовують катування підслідних». Таким чином, варто прийти до висновку, що моральність судді багато в чому залежить від хибності діючого законодавства.

Іншою складовою етико-правової основи, що покликана забезпечити правильне застосування діючого законодавства суддею є особиста моральна настанова, його прагнення і рішучість поважати і дотримуватися закону.

Тут на перше місце виступають такі моральні якості особистості як людинолюбство, внутрішня потреба в доброзичливості, неприйняття зла і загострене почуття справедливості. Ці якості, крім свого природженого походження, є наслідком виховання, освіченості, культури людини, усвідомлення нею високої місії юридичної професії та суддівського обов´язку.

Чималу роль у формуванні моральної позиції при виконанні свого службового обов´язку судді покликана зіграти його суспільно-моральна орієнтація. Вихованням моральності покликана займатися загальнонародна ідеологія, що пронизує державні принципи.

Ми можемо допустити, що в нас з´являться судді, щиро сповідуючі християнство чи іншу релігію - законом це не забороняється. Ці люди будуть черпати свої моральні сили в релігії.

На сьогодні переважна більшість суддів - атеїсти, шо не сповідують жодних релігійних переконань. За відсутності в країні єдиної загальнодержавної чи переважної у суспільстві ідеології у цієї категорії людей є відсутність внутрішнього духовного кредо (не ототожнювати з релігійним), що спирається на будь-які моральні школи чи систему поглядів, крім службових розпоряджень, що включають у себе і деякі моральні положення. Відсутні в країні і суспільно-державні інститути духовного виховання особистості.

Тому варто звести освячений законом і тисячолітнім визнанням сплав презумпції невинуватості і «золотого правила» - поводься з іншими так, як хочеш щоб поводилися з тобою. Цей ідеал існує поза партіями, державними режимами і політичними напрямками.