Юридична етика

6.2. Етика судового процесу

Як це не парадоксально, але виникнення поняття "судова етика" зобов´язано насамперед тим аморальним і корисливим проявам, якими, на жаль, так багата судова практика. Якби не було сумних аморальних фактів в правосудді, не було б необхідності й у судовій етиці.

За єдності моральних вимог і спільної професійної мети -відшукання істини у справі та винесення справедливого вироку - у роботі судді та слідчого досить багато істотних розбіжностей у засобах і підходах до досягнення цієї єдиної мети, що, безумовно, впливає на їхній характер і поведінку.

Варто почати з того, що всі професійні учасники кримінального судочинства: слідчий, прокурор, адвокат, маючи кінцевою метою здійснення правосуддя, працюють, кінець кінцем, на правосуддя. Підсумком цієї багатоликої і різнобічної роботи є поява на суддівському столі справи, крапку в якій може поставити тільки суд. Ця крапка -вирок.

Будь-яке рішення суду проголошується ім´ям України. Звідси і широкі владні повноваження, з якого випливає висока моральна відповідальність за якість прийнятого рішення.

Слідчий, як ми вже знаємо, працює в умовах таємності, наодинці з обвинувачуваним, свідком, він не пов´язаний умовами відкритості та думкою учасників судового процесу. Крім цього, у слідчого є завжди перевага в тому, що він допитує обвинувачуваного, свідка вперше і, найчастіше раптово, коли той ще не підготовлений до допиту. Слідчий неквапливо і продумано домагається найбільш прийнятної відповіді, а потім фіксує її в протоколі. Відсутність у приміщенні сторонніх сприяє розкутості допитуваної особи і, нерідко, штовхає останнього до виливу різних «одкровень».

Робота судді провадиться в умовах повної гласності, у сіх на очах. Кожне його питання звучить у судовому залі і, природно, має бути продуманим і зваженим до його проголошення.

Суддя не може дозволити собі піддаватися емоціям, незалежно від того, хто перед ним стоїть, підсудний, обвинувачений у вчиненні злочину чи особа, що постраждала від нього. Питання судді чи іншого учасника процесу негайно фіксується в протоколі судового засідання і технічними засобами, а також всіма учасниками процесу. У такий самий спосіб фіксується і відповідь підсудного, свідка. Суддя позбавлений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, що обрала більш-менш придатну їй позицію.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією показань, промовлених у напівінтимній обстановці слідчого кабінету, дуже непроста процедура.

Не слід також забувати й про психологічний вплив, якому піддаються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від показань або змінити їх.

Обов´язок судді, що домагається істини у цій справі, створити сприятливу обстановку для спокійного освоєння свідка в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захищеним від можливих наслідків у зв´язку з виконанням свого громадського обов´язку - дачі суду показань. Водночас суддя, зобов´язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідальність перед законом за дачу завідомо неправдивих показань. Це положення закону, безсумнівно несе в собі й елементи морального впливу, як на особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.

Одним з найважливіших засобів відшукання істини у справі є тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя повинен дуже тонко відчувати обстановку в залі суду і враховувати дуже непросте становище людини, що стоїть перед судом, його психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні і морально виправдані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можливість освоїтися в судовій аудиторії, відгородити від вигуків і погроз із залу - це мистецтво, досліджуване юридичною етикою. Відсутність цього уміння не може бути компенсовано навіть високою кваліфікацією, тим більше за відсутності моралі.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистості - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для дачі показань. Два приклади з практики дають уявлення про те, як різняться між собою в моральному і професійному змісті підходи суддів до цього відповідального судового процессу: виконавши процедуру ідентифікації особистості, суддя кілька хвилин приділяє питанням, що не відносяться до справи. Якщо це приїжджа людина, суддя спокійним, співчутливим тоном з ´ясовує самопочуття допитуваного, чи благополучно той добрався, як влаштувався, і лише після цього пропонує останньому у вільному викладі розповісти суду усе, що йому відомо у справі. За час такої бесіди людина, викликана в суд, заспокоїлась, трохи звикся з обстановкою і пройнялася довірою до судді.

Під час вільної розповіді суддя зрідка направляє свідка в потрібному суду напрямку, десь просить зупинитися більш докладно, але ніколи не перебиває свідка і не дозволяє цього іншим учасникам судового засідання. При цьому він суворо стежить за тим, щоб секретар записував показання точно так, як вони вимовляються допитуваною особою. Це дійство виконується суддею Т. з такою прискіпливістю і професіоналізмом, що самим допитливим учасникам судового засідання не виникає приводу для запитань. Це класика проведення допиту особи в судовому засіданні.

У цьому самому суді йу тому самому складі колегії така процедура здійснюється іншим суддею. Після грізного з ´ясування анкетних даних суддя, не даючи свідкові часу на освоєння з ситуацією, ставить запитання: "Свідок, Ви підтверджуєте показання, дане Вами на попередньому слідстві? " І не дай боже, якщо допитуваний хоча б у дрібних деталях змінює свої попередні показання. Звучать погрози судді про порушення кримінальної справи за лжесвідчення, свідок губиться, плаче, а нерідко трапляються й істерики. Судове засідання перетворюється в засідання інквізиції. Свавілля судді переходить етичні межі, усі учасники процесу напружені і, відповідно, знервовані.

Двоє суддів, два стилі роботи, два полярних підходи до людей, до виконання обов´язку. Однак згадуючи першого суддю я називаю його прізвище - Тимохін Василь Максимович, тому що в пам´яті усіх, кому довелося стикатися з цією людиною, зберігся образ розумного, інтелігентного і справедливого судді - справжнього професіонала. Другого імені волію не називати, оскільки шкода, заподіяна ним правосуддю за довгі роки роботи на посаді судді у багато раз перевищує принесену користь.

Суддя не повинен бути споконвічно заряджений "однополюсною енергією" стосовно справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолютно нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і власними емоціями.

У наведеному раніше прикладі про так зв. «смоленську справу» слідчі й оперативні працівники, знаходячись під тиском суспільної думки і прагнучи виправдати перед керівництвом свої промахи в розслідуванні злочинів маніяка, пішли на фальсифікацію доказів, домагаючись незаконними методами визнань у вчиненні убивств у осіб, непричетних до цих злочинів.

На підставі сфальсифікованих матеріалів судами тричі виносилися вироки із застосуванням вищої міри покарання, як пізніше з´ясувалося, до невинуватих в цих злочинах людей. Справи такого роду розглядалися суддями обласних судів, грамотними, з багаторічним досвідом юристами. І судді не меншою мірою, ніж слідчі, відповідальні за смерть безневинно страчених, тому що слово розстріл пролунало з їхніх вуст.

Які саме фактори й обставини заважають судді, професіоналу високого класу, розглянути явне підтасування доказів і змушують прийняти на себе гріх винесення тяжкого вироку невинуватій людині?

У радянській державі прокуратура де-факто володіла набагато ширшими повноваженнями ніж суд, і мала право прокурорського нагляду за законністю діяльності останнього. Як правило, прокурор являв собою «партійне око» і представляв юстицію району, області у відповідному місцевому бюро КПРС. Партійна організація суду і прокуратури завжди була єдиною. Іншими словами, у прокурора в радянські часи були реальні важелі впливу на суд. Пояснити поведінку суддів того періоду можна, однак це не значить - виправдати.

Навіть за тих умов чесний і принциповий суддя мав у своєму розпорядженні можливості не піддатися тиску і вирішити справу за законом і по совісті. Прикладів тому не мало .

На початку 80-х років минулого століття виникла кримінальна справа про розкрадання державного майна у великих розмірах на одному з лікеро-горілчаних заводів України. На лаві підсудних виявилися шість жінок і один чоловік, що трималися близько 15 місяців під вартою. їм ставилося в провину розкрадання продукції - лікеро-горілчаних виробів - шляхом недоливу в пляшки на значну за тих часів суму до семидесяти тисяч карбованців.

Підсудні категорично заперечували можливість розкрадання горілки шляхом недоливу в пляшки. Однак одна з підсудних, робоча цеху Ф., повіривши обіцянкам слідчого, що її за співробітництво зі слідством відпустять, уперто повторювала, що "горілку в пляшки не доливали ", хоча і не могла пояснити, як це відбувалося. Експертиза однозначно підтверджувала, що у всіх досліджених зразках (пляшках) виявлений недолив: 2-3 кубічних сантиметрів рідини.

Формальні підстави для визнання підсудних винуватими були і прокуратура рішуче вимагала завершення справи та винесення обвинувального вироку. В умовах масованого тиску з боку УВС і обласної прокуратури суд прийняв рішення - судове слідство визнати закінченим. Залишалися доповнення сторін і судові дебати сторін.

Саме в цей час один з адвокатів дізнався, що вилучені на заводі зразки (ящик з двадцятьма пляшками горілки) перш, ніж: потрапити на експертизу, більше 6 місяців зберігалися в кабінеті слідчого. Незважаючи на категоричні заперечення державного обвинувача, суд дозволив адвокату задати експертам додаткові запитання: чи не могло збереження спиртного в непристосованих умовах протягом 6 місяців відбитися на кількості рідини в пляшках. Відповідь була однозначна - безперечно відбилося. Ця відповідь руйнувала основний доказ пред ´явленого обвинувачення, що загрожувала чималим скандалом - підсудні тривалий час перебували під вартою і комусь слід було відповідати за це. Суддю неодноразово "запрошували " до прокурора області, йому дзвонили з обкому партії, погрожували.

Однак ні перспектива конфронтації з обласною прокуратурою, ні дзвінки партійних апаратників, ні особистий стан здоров´я не зупинили суддю. Він відновив слідство, допитав слідчого у особливо важливих справах М. щодо збереження зразків горілки в кабінеті. Внаслідок, версія про недолив горілки в пляшки на величезну суму лопнула, а троє підсудних були виправдані за обвинуваченням у розкраданнях і звільнені з-під варти у залі суду. За тих часів це, без перебільшення, був мужній, істинно суддівський вчинок.

У суверенній Україні судді одержали реальну незалежність і наділені вищими владними повноваженнями. Конституція України установила, що: "Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону" (ст.129), "Вплив на суддів будь-яким спос