Юридична етика

6.2. Етика судового процесу

Як це не парадоксально, але виникнення поняття "судова етика" зобов´язано насамперед тим аморальним і корисливим проявам, якими, на жаль, так багата судова практика. Якби не було сумних аморальних фактів в правосудді, не було б необхідності й у судовій етиці.

За єдності моральних вимог і спільної професійної мети -відшукання істини у справі та винесення справедливого вироку - у роботі судді та слідчого досить багато істотних розбіжностей у засобах і підходах до досягнення цієї єдиної мети, що, безумовно, впливає на їхній характер і поведінку.

Варто почати з того, що всі професійні учасники кримінального судочинства: слідчий, прокурор, адвокат, маючи кінцевою метою здійснення правосуддя, працюють, кінець кінцем, на правосуддя. Підсумком цієї багатоликої і різнобічної роботи є поява на суддівському столі справи, крапку в якій може поставити тільки суд. Ця крапка -вирок.

Будь-яке рішення суду проголошується ім´ям України. Звідси і широкі владні повноваження, з якого випливає висока моральна відповідальність за якість прийнятого рішення.

Слідчий, як ми вже знаємо, працює в умовах таємності, наодинці з обвинувачуваним, свідком, він не пов´язаний умовами відкритості та думкою учасників судового процесу. Крім цього, у слідчого є завжди перевага в тому, що він допитує обвинувачуваного, свідка вперше і, найчастіше раптово, коли той ще не підготовлений до допиту. Слідчий неквапливо і продумано домагається найбільш прийнятної відповіді, а потім фіксує її в протоколі. Відсутність у приміщенні сторонніх сприяє розкутості допитуваної особи і, нерідко, штовхає останнього до виливу різних «одкровень».

Робота судді провадиться в умовах повної гласності, у сіх на очах. Кожне його питання звучить у судовому залі і, природно, має бути продуманим і зваженим до його проголошення.

Суддя не може дозволити собі піддаватися емоціям, незалежно від того, хто перед ним стоїть, підсудний, обвинувачений у вчиненні злочину чи особа, що постраждала від нього. Питання судді чи іншого учасника процесу негайно фіксується в протоколі судового засідання і технічними засобами, а також всіма учасниками процесу. У такий самий спосіб фіксується і відповідь підсудного, свідка. Суддя позбавлений переваги раптовості і допитує особу, що вже цілком осмислила ситуацію і, як правило, що обрала більш-менш придатну їй позицію.

Повторення перед судом і великою судовою аудиторією показань, промовлених у напівінтимній обстановці слідчого кабінету, дуже непроста процедура.

Не слід також забувати й про психологічний вплив, якому піддаються потерпілі, свідки і навіть експерти з боку родичів і спільників підсудного з метою змусити останніх відмовитися від показань або змінити їх.

Обов´язок судді, що домагається істини у цій справі, створити сприятливу обстановку для спокійного освоєння свідка в новій, незвичайній для нього ролі, відгородити від нападок із залу і можливих погроз з боку підсудних. Свідок має відчути себе захищеним від можливих наслідків у зв´язку з виконанням свого громадського обов´язку - дачі суду показань. Водночас суддя, зобов´язаний чітко і недвозначно пояснити свідку, потерпілому їхню відповідальність перед законом за дачу завідомо неправдивих показань. Це положення закону, безсумнівно несе в собі й елементи морального впливу, як на особу, що свідчить, так і на присутніх у залі судового засідання.

Одним з найважливіших засобів відшукання істини у справі є тактика допиту та мистецтво одержання інформації в ході судового засідання. Суддя повинен дуже тонко відчувати обстановку в залі суду і враховувати дуже непросте становище людини, що стоїть перед судом, його психологічний і нервовий стан.

Саме тут і виявляються справжні професійні і морально виправдані підходи судді до людини. Уміння підтримати її, дати можливість освоїтися в судовій аудиторії, відгородити від вигуків і погроз із залу - це мистецтво, досліджуване юридичною етикою. Відсутність цього уміння не може бути компенсовано навіть високою кваліфікацією, тим більше за відсутності моралі.

Допит свідка, потерпілого починається з ідентифікації особистості - встановлення анкетних даних особи, запрошеної для дачі показань. Два приклади з практики дають уявлення про те, як різняться між собою в моральному і професійному змісті підходи суддів до цього відповідального судового процессу: виконавши процедуру ідентифікації особистості, суддя кілька хвилин приділяє питанням, що не відносяться до справи. Якщо це приїжджа людина, суддя спокійним, співчутливим тоном з ´ясовує самопочуття допитуваного, чи благополучно той добрався, як влаштувався, і лише після цього пропонує останньому у вільному викладі розповісти суду усе, що йому відомо у справі. За час такої бесіди людина, викликана в суд, заспокоїлась, трохи звикся з обстановкою і пройнялася довірою до судді.

Під час вільної розповіді суддя зрідка направляє свідка в потрібному суду напрямку, десь просить зупинитися більш докладно, але ніколи не перебиває свідка і не дозволяє цього іншим учасникам судового засідання. При цьому він суворо стежить за тим, щоб секретар записував показання точно так, як вони вимовляються допитуваною особою. Це дійство виконується суддею Т. з такою прискіпливістю і професіоналізмом, що самим допитливим учасникам судового засідання не виникає приводу для запитань. Це класика проведення допиту особи в судовому засіданні.

У цьому самому суді йу тому самому складі колегії така процедура здійснюється іншим суддею. Після грізного з ´ясування анкетних даних суддя, не даючи свідкові часу на освоєння з ситуацією, ставить запитання: "Свідок, Ви підтверджуєте показання, дане Вами на попередньому слідстві? " І не дай боже, якщо допитуваний хоча б у дрібних деталях змінює свої попередні показання. Звучать погрози судді про порушення кримінальної справи за лжесвідчення, свідок губиться, плаче, а нерідко трапляються й істерики. Судове засідання перетворюється в засідання інквізиції. Свавілля судді переходить етичні межі, усі учасники процесу напружені і, відповідно, знервовані.

Двоє суддів, два стилі роботи, два полярних підходи до людей, до виконання обов´язку. Однак згадуючи першого суддю я називаю його прізвище - Тимохін Василь Максимович, тому що в пам´яті усіх, кому довелося стикатися з цією людиною, зберігся образ розумного, інтелігентного і справедливого судді - справжнього професіонала. Другого імені волію не називати, оскільки шкода, заподіяна ним правосуддю за довгі роки роботи на посаді судді у багато раз перевищує принесену користь.

Суддя не повинен бути споконвічно заряджений "однополюсною енергією" стосовно справи і майбутнього підсудного. Він не має морального права розглядати справу, якщо його особиста думка в силу громадського резонансу чи інших обставин склалася не на користь підсудного. Приступаючи до розгляду справи, він має бути абсолютно нейтральним і, яким би тяжким не був вчинений злочин, зуміти стати над громадською думкою, численними виступами у ЗМІ і власними емоціями.

У наведеному раніше прикладі про так зв. «смоленську справу» слідчі й оперативні працівники, знаходячись під тиском суспільної думки і прагнучи виправдати перед керівництвом свої промахи в розслідуванні злочинів маніяка, пішли на фальсифікацію доказів, домагаючись незаконними методами визнань у вчиненні убивств у осіб, непричетних до цих злочинів.

На підставі сфальсифікованих матеріалів судами тричі виносилися вироки із застосуванням вищої міри покарання, як пізніше з´ясувалося, до невинуватих в цих злочинах людей. Справи такого роду розглядалися суддями обласних судів, грамотними, з багаторічним досвідом юристами. І судді не меншою мірою, ніж слідчі, відповідальні за смерть безневинно страчених, тому що слово розстріл пролунало з їхніх вуст.

Які саме фактори й обставини заважають судді, професіоналу високого класу, розглянути явне підтасування доказів і змушують прийняти на себе гріх винесення тяжкого вироку невинуватій людині?

У радянській державі прокуратура де-факто володіла набагато ширшими повноваженнями ніж суд, і мала право прокурорського нагляду за законністю діяльності останнього. Як правило, прокурор являв собою «партійне око» і представляв юстицію району, області у відповідному місцевому бюро КПРС. Партійна організація суду і прокуратури завжди була єдиною. Іншими словами, у прокурора в радянські часи були реальні важелі впливу на суд. Пояснити поведінку суддів того періоду можна, однак це не значить - виправдати.

Навіть за тих умов чесний і принциповий суддя мав у своєму розпорядженні можливості не піддатися тиску і вирішити справу за законом і по совісті. Прикладів тому не мало .

На початку 80-х років минулого століття виникла кримінальна справа про розкрадання державного майна у великих розмірах на одному з лікеро-горілчаних заводів України. На лаві підсудних виявилися шість жінок і один чоловік, що трималися близько 15 місяців під вартою. їм ставилося в провину розкрадання продукції - лікеро-горілчаних виробів - шляхом недоливу в пляшки на значну за тих часів суму до семидесяти тисяч карбованців.

Підсудні категорично заперечували можливість розкрадання горілки шляхом недоливу в пляшки. Однак одна з підсудних, робоча цеху Ф., повіривши обіцянкам слідчого, що її за співробітництво зі слідством відпустять, уперто повторювала, що "горілку в пляшки не доливали ", хоча і не могла пояснити, як це відбувалося. Експертиза однозначно підтверджувала, що у всіх досліджених зразках (пляшках) виявлений недолив: 2-3 кубічних сантиметрів рідини.

Формальні підстави для визнання підсудних винуватими були і прокуратура рішуче вимагала завершення справи та винесення обвинувального вироку. В умовах масованого тиску з боку УВС і обласної прокуратури суд прийняв рішення - судове слідство визнати закінченим. Залишалися доповнення сторін і судові дебати сторін.

Саме в цей час один з адвокатів дізнався, що вилучені на заводі зразки (ящик з двадцятьма пляшками горілки) перш, ніж: потрапити на експертизу, більше 6 місяців зберігалися в кабінеті слідчого. Незважаючи на категоричні заперечення державного обвинувача, суд дозволив адвокату задати експертам додаткові запитання: чи не могло збереження спиртного в непристосованих умовах протягом 6 місяців відбитися на кількості рідини в пляшках. Відповідь була однозначна - безперечно відбилося. Ця відповідь руйнувала основний доказ пред ´явленого обвинувачення, що загрожувала чималим скандалом - підсудні тривалий час перебували під вартою і комусь слід було відповідати за це. Суддю неодноразово "запрошували " до прокурора області, йому дзвонили з обкому партії, погрожували.

Однак ні перспектива конфронтації з обласною прокуратурою, ні дзвінки партійних апаратників, ні особистий стан здоров´я не зупинили суддю. Він відновив слідство, допитав слідчого у особливо важливих справах М. щодо збереження зразків горілки в кабінеті. Внаслідок, версія про недолив горілки в пляшки на величезну суму лопнула, а троє підсудних були виправдані за обвинуваченням у розкраданнях і звільнені з-під варти у залі суду. За тих часів це, без перебільшення, був мужній, істинно суддівський вчинок.

У суверенній Україні судді одержали реальну незалежність і наділені вищими владними повноваженнями. Конституція України установила, що: "Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються тільки закону" (ст.129), "Вплив на суддів будь-яким способом забороняється" (ст. 126 ККУ). Сьогоднішні судді не відчувають на собі "проникливого партійного ока", не зашорені ідеологічно і цілком звільнені від прокурорського нагляду. Законодавчо судді убезпечені і захищені.

Чого ж бракує нашим суддям, щоб високі ідеали правосуддя -законність і справедливість - завжди тріумфували в суді? Запитання не риторичне і відповідь на нього варто шукати не тільки у вадах законодавства. Іншим фактором, що безперечно визначає рівень моральності, є гідний добір до корпусу слідчих і суддів. Трагедія України, як і інших пострадянських республік, полягає в тому, що, зустрівшись з тяжкими проблемами раптової суверенності, вона не зуміла перебороти інерцію численних психологічних і організаційних негативів радянського періоду, серед яких правовий нігілізм, недооцінка матеріальної винагороди за працю, зрівнялівка й ін.

Однак зазначені фактори виявлялися неспроможними без морального, професійно-етичного виховання майбутніх юристів, починаючи з ліцейського класу, інститутської аудиторії і протягом усього періоду служби.

Як свідчить історія, саме Олександрівський ліцей, потім юридичний факультет Санкт-Петербурзького Університету дали Росії плеяду розумних, освічених і чесних діячів, про яких можна лише згадувати і мріяти. Не гріх відзначити і те, що ідеологією їм слугувала християнська віра.

Відсутність стійкого ідеологічного стрижня морального виховання, поглиблене несвоєчасною і досить низькою оплатою праці слідчого і судців, призвели до повальної корупції в сфері судочинства, що викликає справедливі дорікання у населення.

Шлях до виправлення становища, що створилося, до мінімізації корутщійних процесів лежить у подоланні застарілих підходів до оцінки праці судово-слідчих працівників, переході до системної підготовки і виховання майбутніх і працюючих юристів у сполученні з підвищенням їхньої відповідальності за помилки та зловмисні дії в роботі.

Встановлення істини у конкретній кримінальній справі - проблема не тільки правова. Моральний аспект встановлення істини є не менш важливим в роботі судді. Про це неодноразово висловлювався і великий процесуаліст радянського періоду М. С. Строгович: «...проблема істини в карному процесі - це не тільки правова, але й у неменшій мірі етична проблема», що «..в етичному плані досліджена дуже мало і слабо».52 З часу, коли були сказані ці слова, багато чого істотно змінилося. Однак встановлення істини судом як і раніше залишається не тільки важливим юридичним завданням, а й питанням мораль в карному судочинстві. Якщо ж моральність приноситься в жертву іншим цілям, якими б важливими вони не були, істина зникає, а вирок чи рішення не досягають вищої мети, вони не справедливі.

Прояв аморальності багатоликий. Судочинство в цьому розумінні не становить виключення. Такі пороки, як лінощі, байдужість, користь, самомилування, якщо вони хоч один раз відвідали душу судді, здатні, зрештою, привести його до сумних наслідків. Прикладів тому дуже багато. Однак суспільству від цього не легше. Скільки несправедливості, надламаних душ і людських трагедій залишає за собою такий суддівський чиновник у гіршому розумінні цього слова...Приведу лише один приклад.

Справа «про ордени Леніна» потрясла область. Злочинці, довідавшись про те, що ця нагорода містить більше ЗО грамів золота найвищої проби, почали викрадати, скуповувати ці ордена і збувати зубним технікам. Зараз продаж: нагород нікого не бентежить. За тих часів це був не просто тяжкий злочин, але і найвищою мірою цинічний і аморальний вчинок. Така справа слухалася Д-ким обласним судому першій інстанції... .

Обвинувачення в справі будувалося на показаннях єдиного свідка, так званого «сексота» (секретного співробітника міліції), що підтверджує факт придбання своїм колегою в підсудного трьох орденів Леніна. Природно, у залі судового засідання постійно були присутні працівники ОБХСС, які наглядали за тим, щоб їх «співробітник» не відмовився від показань, тому що від цього залежала і їхня подальша доля - підсудний уже півроку знаходився під вартою.

Родичі та спільники підсудного підстерегли свідка і попередили, що якщо він підтвердить показання, то завтра «ноги будуть в одному місці, а голова - в іншому». Суду про це було відомо.

Кілька днів учасники процесу спостерігали, як П., стоячи за кафедрою свідків, зацьковано оглядався то на родичів підсудного, що голосно викрикували на його адресу погрози, то у бік своїх «шефів» з ОБХСС, що погрожували «посадити» його на три роки, якщо він змінить показання.

Суддя, розуміючи ситуацію, не зробив нічого, щоб захистити свідка від нападків родичів підсудного, що розперезалися в залі, і фактично сприяв розвалу справи.

Внаслідок, під натиском досвідченого адвоката свідок відмовився від попередніх показань. Підсудний після піврічного перебування в слідчомуому ізоляторі був виправданий і звільнений з-під варти в залі судового засідання. А один єдиний свідок обвинувачення П. безвісти зник.

Пізніше, у приватній бесіді суддя, фактично приречений П., пояснив свою поведінку тим, що ненавидить "стукачів". До категорії людей, іменованих «стукачами», можна відноситися по-різному -симпатизувати і ненавидіти - це особиста справа кожної людини. Для судді немає і не може бути поділу свідків на приємних або не приємних. Потакаючи своїм симпатіям і антипатіям, суддя зневажає інтересами справи і безпекою свідка, саме так і сталося в наведеному прикладі.

Величезного морального і культурного виховання вимагає внутрішнє переконання судці. Стаття 323 Кримінально-процесуального Кодексу України формулює цю прерогативу суду в такий спосіб: «Суд оцінює доказ по своєму внутрішньому переконанню, заснованому на всебічному, повному й об´єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом».

За українським карно-процесуальним законодавством значна частина кримінальних справ розглядається суддею одноосібно. Стаття 10 Закону України «Про судочинство» уточнює, що «Суддя, що розглядає справу одноособово, діє як суд». Таким чином, право і тягар оцінки доказів у великій кількісті карних і цивільних справ покладено законом на одну людину - суддю.

Звертаючись до питання внутрішнього переконання судді, А.С.Кобликов виділяє три аспекти цього процесу: юридичний, психологічний і моральний.Українське право не визнає формального підходу до оцінки доказів. У карно-процесуальному законодавстві України не існує вказівок закону на заздалегідь установлену цінність тих чи інших фактів і обставин. У такий спосіб цінність того чи іншого доказу визначається суддею в процесі об´єктивного і всебічного розгляду всіх доказів у справі в їх сукупності.

За цих умов результат оцінки суддею доказів у всіх зазначених вище аспектах буде залежати ще і від таких суб´єктивних критеріїв, як інтелект, культура й освіченість судді. А оскільки ці суб´єктивні характеристики досить різні, то виникає проблема допустимості судової помилки.

Аналізувати статистику судових помилок, виявлених вищестоящими судовими інстанціями, на нашу думку, немає сенсу, тому що дуже важко виокремити помилку від навмисного відхилення від закону в діяльності судді. Ще менше піддається визначенню ступінь неправильної оцінки суддею тих чи інших доказів.

Суддя несе персональну відповідальність за допущену судову помилку. Однак, якщо юридична помилка виявляється досить легко, то помилки психологічного і морального характеру практично не збагненні.

Міркування про право на судову помилку в психологічному і моральному аспекті цілком припустимі. Суддя - жива людина і ніщо людське, зокрема й омани, йому не чужі. Що стосується юридичної реалізації судової помилки у вироку, рішенні суду, то варто цілком погодитися з М.С. Строговичем, що: «..право на помилку ні звідки не випливає ні в юридичному, ні в етичному відношенні так само як права на помилку слідчого і прокурорів при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ не існує, такого права не було раніше, немає зараз і не буде надалі. Судова помилка - це завжди порушення законності».

На відміну від слідчого, що одноосібно вирішує питання слідчої тактики, суддя неухильно підкоряється встановленому процесуальним кодексом порядку, де вказується кого, коли і як допитувати. Судові процедури узгоджуються з учасниками судового процесу. За будь-якої позиції сторін суддя приймає рішення самостійно, однак вислухати думку учасників судового процесу він зобов´язаний. Якщо питання стосується допиту додаткових свідків, призначення експерта та ін., ігнорування суддею думки учасників процесу, крім чисто юридичних порушень, містить елементи упередженості, недостатньої кваліфікації і є, безумовно, неетичними, тому що йдеться, насамперед, про вирішення долі підсудного, торкається інтересів сторін.

Суддя не може уникати у своїй роботі моральних критеріїв процесуальних настанов. Кримінально-процесуальне законодавство, будучи абстрактним за формою, припускає безпосередню персоніфікацію в процесі його застосування суддею до конкретного підсудного, позивача, відповідача.

Моральна суть карних, цивільних, а також процесуальних норм і їхнього застосування в судовій роботі складається в гармонічному поєднанні вимог закону і моралі. За формального застосування закону без урахування цієї важливої особливості, робота судді, нерідко, може виглядати просто аморальною. На жаль, практика дає чимало основ до подібних висновків.

У свій час народним судом Д-ського району Д-кої області розглядалася кримінальна справа за обвинуваченням голови колгоспу і трьох бригадирів у розкраданні колективної власності.

Справа була сфабрикована за вказівкою місцевого партійного керівництва. У ході судового слідства адвокати і прокурор, що підтримував обвинувачення, прийшли до висновку про необхідність призначення нових бухгалтерської і будівельної експертиз, про що були заявлені відповідні клопотання.

Суддя, що кожен свій крок погоджувала з райкомом партії, відкинула клопотання і призначила дебати сторін. Прокурор (що було на той час великою рідкістю) відмовився від обвинувачення в розкраданні колективного майна. Проте суд під тиском районного керівництва, засудив П. до восьми років, а інших до 6 і 4 років позбавлення волі. Жорстокість і черствість молодого судді вразила навіть членів обласного суду, яких важко було чимось здивувати...

За скаргами адвокатів і засуджених обласний суд змінив вирок народного суду, а П. і всі інші були засуджені «за халатне відношення до своїх обов ´язків» до виправних робіт.

Цікаво, що причиною неправосудного вироку стала не професійна помилка судді, а свідоме ігнорування нею фактичних обставин справи і моральних принципів в бажанні догодити тодішнім владноможцям.

У розділі слідчої етики значне місце надане взаєминам слідчого з потерпілими. У цьому сенсі у судді завдання настільки просте, наскільки і складне. Суддя, на відміну від слідчого, позбавлений необхідності позасудового спілкування з потерпілими до судового засідання. Межі участі останніх у судовому засіданні чітко визначені законом і суддя не може особисто сам їх змінити.

Допит потерпілого в судовому засіданні, залежно від характеру злочину, дуже тонка та делікатна процедура. Від моральної гідності судді, культури, його внутрішньої інтелігентності й уміння поважати достоїнство людини, що потерпіла від злочину, часом залежить навіть життя останньої.

В суді розглядалася кримінальна справа про зґвалтування одруженої. Із показань потерпілої відчувалося бажання приховати причину свого перебування на місці вчинення злочину. Ця обставина не мала прямого зв ´язку з подією злочину і ніяк не впливала на його доведеності.

Суддя, самотня дама, що завжди охоче бралася за такі справи, доклала зусіль, щоб змусити потерпілу "пролити світло" на замовчувану жінкою обставину в судовому засіданні, не подбавши про видалення з залу судового засідання сторонніх, серед яких знаходився і чоловік постраждалої. Наступного дня стало відомо, що потерпіла викинулася з вікна будинку і померла в лікарні.

Йдеться стосовно делікатної етичної проблеми ретельного добору судово-слідчих працівників, оскільки слід звільнити крісло судді від людей з ознаками психологічної неврівноваженості, фізичної ущербності, наділених такими порочними рисами, як заздрість, озлобленість, некерованість, корисність. Не виключено, що для розв´язання завдання потрібні спеціальні служби за участю психологів, медиків, що будуть провадити добір людей для судово-слідчої роботи.

Сумлінність і людська порядність - поняття, про які в демократичному суспільстві не прийнято говорити: дивіться, він вчинив порядно! Людина не могла вчинити інакше в силу свого виховання і приналежності до такої спільноти.

Однак ми зустрічаємося з випадками несумлінного, необ´єктивного, упередженого та корисливого в середовищі суддів і факти нормальної суддівського поведінки суддів стають майже подвигом. І хоч одиниця виміру порядності, чесності, людяності і сумлінності відсутня, про такі прояви слід говорити і писати для майбутніх суддів. Це особливо важливе за умов, коли значна кількість кримінальних справ вирішується суддею одноосібно.

У одному із своїх виступів на телебаченні Президент України говорив про створення спеціального підрозділу, який займався б ретельним добором людей на суддівські посади. Стурбованість Глави держави станом правосуддя зрозуміла. Однак підвищення іміджу судової влади лежить не через створення ще однієї бюрократичної структури, укомплектованої з фахівців того самого рівня і виховання. Потрібна насамперед серйозна програма морально-патріотичного виховання майбутніх юристів у навчальних закладах України, що передбачає розумно організовану практику, починаючи максимум із третього курсу. Особливу увагу слід надавати добору співробітників, що допускаються до роботи з практикантами.

У цьому зв´язку, не можна не зазначити небезневинне явище -повсюдне переустаткування і перебудову прокурорських і судових приміщень у палаци розкоші, що далеко виходять за своєю вартістю за межі бюджетних асигнувань. Виховний вплив цих євроремонтів, зроблених бог зна за які кошти, скоріше варто визнати як розкладання, ніж моральним явищем.

У діючій Конституції України йдеться про суд присяжних нового для нас інституту. Він існував на території України в часи Російської імперії, однак у перші дні жовтневого перевороту був скасований як "буржуазний пережиток". В усьому світі, за винятком держав з тоталітарним і авторитарним режимом, такий суд вважається найважливішим досягненим демократії.

Участь у суді присяжних людей з народу, що добираються демократично для кожної судової справи за участю сторін обвинувачення і захисту, захищених від стороннього впливу і вільних в ухваленні рішення, дійсно створює ілюзію щирого правосуддя.

Однак, як і всі життєві явища і соціальні інститути, суд присяжних, поряд з перевагами, має і недоліки. Саме в судах присяжних проблема дисонансу закону і справедливості одна із найгостріших, тому що від суду присяжних завжди чекають справедливості, але збувається це далеко не завжди.

Суд, рішення якого цілком залежить від вдачі захисника, його уміння використовувати всі недоліки слідства, розжалобити присяжних, зручно для заможних підсудних, що мають фінансові можливості для запрошення знаменитого адвоката (кількох адвокатів). З погляду людей, що потерпіли від злочину і, що цілком природно, чекають «справедливої кари» для злочинця, суд присяжних далеко не завжди є ідеалом правосуддя, а нерідко виглядає як знущання над їхніми почуттями.

Проте суд присяжних - це поріг, за яким влада втрачає звичний вплив і можливість розправитися з небажаним ідейним супротивником руками суду. Технологію роботи суду присяжних на українському ґрунті можна віддалено прогнозувати на прикладі кримінальної справи, що розглядалась у свій час у м. Д-ку.

Сіпалося так, що новоспечений дізнавач, двадцятирічна випускниця школи міліції, піддавшись умовлянням обвинувачуваного, за одну тисячу карбованців хабара віддала йому кримінальну справу. Просто взяла і віддала. Потерпілий, що побажав з ´ясувати, як йде розслідування, довідався, що - ніяк. Зникла справа. Піднявся шум, і все одразу з ´ясувалося. Проти дознавача була порушена кримінальна справа за ч.2 cm. 168 КК УРСР - одержання хабара посадовою особою, що обіймає відповідальну посаду. Санкція статті передбачала до 12 років позбавлення волі.

Справа слухалася обласним судом у першій інстанції. Підсудній пощастило -у справі головував член обласного суду (нині пенсіонер), професіонал високого класу К. Засідателями були два літніх робітника. Справа була заслухана швидко, свідків практично не було, підсудна у вчиненому зізналася й увесь час мовчки плакала. Адвокат щиро співчував дівчині та зміг передати це почуття засідателям. Усім зокрема і судді, уже літній жінці, також було жалко молоду дівчину.

Через тридцять хвилин після наради в дорадчій кімнаті з ´явилися у дуже збудженому і схвильованому стані суддя і народні засідателі. Здивуванню присутніх, не кажучи вже про адвоката і прокурора, не було меж, коли суддя зачитала вирок, яким підсудна була виправдана.

Як виявилося пізніше, народні засідателі в один голос відмовилися підписувати обвинувальний вирок і настояли на виправдальному. Суддя, природно, винесла особливу думку. Ми, юристи, розуміли, що це поганий варіант вирішення справи, тому що неминуче надійде протест прокурора і вирок буде відмінено, а справа направлена на новий розгляд.

У цьому прикладі розкрита психологія засідателів і один із можливих способів впливу на неї. Засідателі керуються не стільки матеріалами справи і юридичними розуміннями, скільки вразливістю й особистими емоціями.

Ще один приклад. У Москві було оголошено вирок судом присяжних у кримінальній справі щодо обвинувачуваних у погромі, вчиненому групою озброєних молодиків на одному з московських ринків, де торгували "особи кавказької національності". За вироком майже всі підсудні відбулися легким переляком. Державний обвинувач, відповідаючи на запитання журналістів, поремствував на суд присяжних, який вирішив справу не за законом, а за емоціями.

У радянському механізмі судочинства існували могутні важелі впливу на суд, що дозволяло контролювати роботу суду і впливати на його рішення. Вердикт суду присяжних - це документ, що володіє великою юридичною вагою й у закордонній практиці мало випадків скасування рішень цього суду.