Юридична етика

6.3. Етика судової риторики

«Щоб достойно і професійно здійснювати функцію обвинувачення чи захисту на суді, треба вміти говорити» - так починає свою книгу «Мистецтво мови на суді» П. Сергеіч. Здавалося б, не аби яка мудрість, але за цими словами усвідомлення високої культури, притаманної одній з найдавніших сфер людського буття.

Ораторському мистецтву присвячено безліч наукових і навчальних з добутків, починаючи з античних і римських ораторів і риторів Арістотеля, Демосфена, Катона-цензора, Гая Гракха, Юлія Цезаря, Помпея, Цицерона і закінчуючи сьогоднішнім днем. Саме слово «оратор» походить від лат. орис - рот. Якщо людська мова - це інструмент спілкування людей між собою, то ораторське мистецтво це уміння максимально використовувати мовне спілкування людей як засіб досягнення бажаного результату.

Теорія ораторського мистецтва досліджується і розвивається риторикою. Визнаний фахівець в області теорії ораторського мистецтва Д.М. Олександров, узагальнюючи існуючі визначення риторики вважає, що: риторика - це теорія ораторського мистецтва, теорія красномовства, наука про уміння говорити красно, добре, так, як потрібно в даному випадку. Уявляється, що визначенню риторики більш відповідало б поняття: Риторика, як теорія ораторського мистецтва, є наука про уміння говорити так, як найбільш доречно в даному випадку. Тому що поняття «красно» і «добре» дуже відносні та мають потребу в додатковому поясненні. Слово «доречне» дуже ємко визначає і рівень діловитості, і ступінь припустимої «красивості» мови. Найбільш це стосується судової риторики.

Існує чимало професій, де уміння говорити чітко, образно, переконливо і полум´яно вирішує успіх справи, а нерідко і визначає кар´єру оратора, його майбутнє. Найчастіше це стосується політиків, адвокатів, що нерідко співпадає. Талант говорити запально, опановувати аудиторією і масами людей привело до необмеженої влади над публікою і цілими народами Демосфена і Цицерона, Робесп´ера і Дантона, Керенського і Леніна (Ульянова В.І.), Троцького, Д. Неру, Гітлера, Гебельса, Ф. Кастро і багатьох інших природжених блискучих політичних ораторів. Четверо з названих були адвокатами.

Педагогу потрібні зовсім інші якості. Йому набагато важливіше володіти образністю мови, її дохідливістю, рівністю викладу, умінням глибоко проникати в довірливі душі та серця учнів. Тут перше місце належить мистецтву викладу й авторитету педагога.

Судочинство передбачає постійне спілкування юристів-професіоналів як між собою, так і з людьми, які так чи інакше виявилися причетними до певного судового процесу. Це процесуальне спілкування в часи А.Ф. Коні знайшло своє вдале призначення в слові «судоговоріння».

І дійсно, учасникам судового процесу доводиться дуже багато говорити. Оголошення обвинувального висновку чи виклад позовних вимог, дача показань підсудними і свідками, сторонами, постановка питань допитуваним особам і експертам, виклад учасниками судового процесу заяв і клопотань , нарешті, судові дебати й оголошення рішення, вироку суду - усе це елементи судоговоріння.

Специфіка судоговоріння полягає в суворій процесуальній упорядкованості - кожне слово, промовлене в ході судового засідання має свою процесуальну назву і призначення. Головуючий у суді не розмовляє, а веде судове засідання. Сторони судової справи: підсудний, позивач, відповідач, свідки - дають показання. Учасники судового процесу: державний обвинувач, адвокат - допитують, ставлять запитання, заявляють клопотання, роблять заяви, беруть участь у судових суперечках. Підсудний промовляє останнє слово.

Кожна з форм судоговоріння має своє призначення, свою мету і, обов´язково, власну етичну основу. Допитуючи особу в судовому засіданні неприпустимо задавати питання навідного характеру. Аморальним є постановка запитань глибоко інтимного характеру, якщо це не продиктовано інтересами справи. Неприпустимо звертатися до будь-якої, викликаної в судове засідання особи на «ти», вичитувати за «невірно» зайняту позицію та ін.

Судоговоріння здійснюється в порядку, установленому карно-процесуальним і цивільним-процесуальним законодавством, у визначеній черзі й обов´язково з дозволу головуючого в справі судді -спочатку слово надається позивачеві, а потім відповідачеві; спершу виступає державний обвинувач, а за ним - адвокат. Бувають випадки, коли порядок допиту окремих осіб в інтересах справи судом може бути змінений. Однак це допускається суддею лише після попереднього обговорення такої доцільності з учасниками судового засідання.

Цей порядок установлено не тільки відповідно до правових вимог. Тут прослідковується етичний підхід законодавця до розв´язання правових питань. Так, відповідач виступає після позивача для того, щоб мати можливість захиститися від позову. Адвокат виступає після державного обвинувача, щоб мати можливість захиститися від аргументів обвинувачення. Це, безперечно, морально виправдано. Бий, але вислухай - говорили римляни, що означало необхідність вислухати й обвинувачуваного і лише після цього приймати рішення.

Правосуддя не терпить суєти і довільного марнослів´я. Спроби сторін сперечатися, грубо втручатися в інтимні стосунки підсудних і свідків, будь-які неетичні й образливі звертання мають припинятися судом коректно, але твердо і негайно.

Життя різноманітне і непередбачене. Це однаковою мірою стосується і судової практики. Незважаючи на трагізм подій, що відбуваються в судовому залі, нерідко трапляються і комічні ситуації, і у таких випадках головуючий має вчасно та вдало вийти з цієї ситуації. Але не можна допустити, щоб комічна ситуація, що виникла, не вийшла з-під контролю чи стала образливою для будь-кого з учасників судового процесу і, тим більше, для потерпілого в справі чи підсудного. Наведу кілька прикладів.

Львів. Слухається справа щодо розлучення. Чоловік вимагає розірвання шлюбу через відсутність дітей. Адвокат відповідачки, яка категорично заперечує проти розірвання шлюбу, звертається до позивача з такою тирадою: "Шановний пане позивачу, ваша дружина щойно приїхала з курорту, де вона лікувалась. У мене в руках довідка лікаря (подає довідку судді), що вона може народити дитину. То може ви ще спробуєте? ".

Суддя, оглянувши, пред´явлену адвокатом довідку, звертається до позивача: "Пане позивачу, у мене дійсно в руках є довідка, про яку нагадував пан адвокат, то може й справді у вас щось вийде". Відповідач підхоплюється і кричить на всю залу: "Пане суддя, я вже шістнадцять років пробую, але в мене нічого не виходить, разу вас є довідка, то вже, мабуть, тепер ви разом з паном адвокатом спробуєте, може у вас що й вийде ".

У залі, природно, регіт, суддя розгублено намагається присоромити позивача, від чого сміх став сильнішим. Об´являється перерва. Але як тільки суддя входить у судову залу, регіт відновлюється. Справа зірвана, засідання переноситься на наступний день. Суддя явно не відчув делікатності ситуації, не продумав запитання і потрапив у комічну ситуацію, з якою не зумів справитися.

Слухається кримінальна справа про крадіжки. На лаві підсудних сім чоловік і сім адвокатів. Обвинувачення підтримує помічник прокурора, літня жінка, з колишніх партійців-укрепленців (раніше існувала практика "укріпляти" правоохоронні й інші органи представниками робітничого класу). У суперечках виступає адвокат Г., що обожнював уживати усякі вирази латинською мовою. "Товариші судді,- з пафосом промовляє адвокат, - попередній вирок, винесений підсудному Іванову, є преюдиційним " для нинішнього складу суду. Державний обвинувач рішуче піднімається і, перервавши адвоката, просить суддю зобов´язати останнього надалі "висловлюватися зрозуміло ".

Миттєво оцінивши комічність ситуації, суддя із серйозним видом звертається до адвокатів: "Товариші адвокати, висловлюйтесь будь-ласка так, щоб це було зрозумілим товаришу прокурору". Дама-обвинувач явно задоволена. Усім ніяково, але ситуацію залагоджено.

Особливим ораторським жанром є судові суперечки сторін. Вживання терміну "жанр" тут є доречним, бо виступаючі перед судом мають володіти словом і мистецтвом переконання. Головна мета виступаючого у суді оратора - переконати суддю, народних засідателів або присяжних у правоті своєї позиції, тобто переконати усіх у правильності рішення, запропонованого ним.

Характер виступу судового оратора визначається конкретним завданням, що стоїть перед ним. Тут не завжди доречно оцінювати виступ такими етичними категоріями, як шляхетність поставленої мети і справедливість її досягнення, тому що в суперечках сторін з полярними інтересами поняття ці дуже відносні. Може йтися лише про чесність і етичність прийомів, використовуваних для досягнення мети. А стежити за цим - прерогатива суду.

В Росії після утворення суду присяжних на судовій сцені з´явилися талановиті оратори - державні обвинувачі, адвокати, які залишили глибокий слід в історії російського судочинства. До перших насамперед варто віднести Д.А. Ровинського, А.Ф. Коні, що у 29 років займав посаду московського губернського прокурора та ін.

Сьогодні важко уявити, яке майбутнє очікує суд присяжних в Україні. Однак хочеться вірити, що зріст добробуту і свідомості громадян, підвищення правової культури населення конституційна ідея суду присяжних знайде в Україні чіткі та зримі обриси, а нинішні юристи зустрінуть конституційне нововведення у всеозброєнні.

Створення суду присяжних зажадає і від суддів, і від державних обвинувачів не тільки уміння поводитися зі словом, але і високої ерудиції і культури мовлення, заснованих на знанні державної мови. Для того, щоб усе склалося саме так, варто вже зараз надати належної уваги питанням судової риторики і прищеплювати майбутнім судовим працівникам повагу до слова, до мови.

Однак варто завжди пам´ятати, що мова судового оратора - це лише інструмент, ефективність і сила якого мають вимірятися критеріями совісті та спрямоватися на користь правосуддя, а не на захист честі мундира за будь-яку ціну.

Хотілося б за прикладом Д.О. Ровинського звернутися до молодих юристів, які працюватимуть суддями і прокурорами після проведеної судової реформи, зі словами: Велика частина з вас, добродії, тільки що отримала освіту. Ви ще не досвідчені, Ви не звикли бачити в арештанті німу цифру, яка передається чиновниками від одного до іншого... Допомагайте один одному, добродії, спостерігайте один за одним, не дайте загинути тільки що розпочатій справі, будьте людьми, добродії, а не чиновниками! Спирайтеся на закон, але пояснюйте його розумно, з метою робити добро і приносити користь... Дай боже, щоб ви могли сказати всім і кожному, що ви служили справі, а не особам, що ви намагалися робити правду і приносити користь, що ви були насамперед людьми, добродії, а вже потім чиновниками.

Говорячи про етичний бік процесуальної ролі державного обвинувача в карному судочинстві, не можна, природно, не зазначити моральний бік вимог щодо захисту державним обвинувачем інтересів особи, винуватість якої не знайшла свого підтвердження в ході судового слідства.

Подвійність позиції державного обвинувача, його професійне становище зобов´язують враховувати не тільки обставини, що підтверджують пред´явлене обвинувачення, але й таких, що виправдовують підсудного, і дають йому всі можливості бути максимально об´єктивним. Це звичай можливе лише у разі, якщо державний обвинувач буде де-факто вільний у своїх діях, тобто якщо буде відкинуте слідування радянській постановці справи, якщо виправдання підсудного було майже злочином.

Промови державного обвинувача, прокурора з особливим нетерпінням чекають і уважно слухають всі учасники судового засідання, зацікавлені особи і присутня в судовій аудиторії громадськість. На промовця спрямовані всі погляди з надією почути голос справедливості, тому що це глас держави в особі уповноваженої нею особи.

Промова державного обвинувача - це насамперед докладне і неупереджене дослідження всього вислуханого присутніми в залі судового засідання. Вона, як правило, витримана в суровій формі, та й ціль, у більшості випадків, одна - домогтися осуду та покарання винних у вчиненні злочину.

Тут крім етичних і риторичних прийомів, присутні вимоги процесуального характеру, що зобов´язують державного обвинувача надати суду: докази злочину, причинного зв´язку між діями підсудного і наслідками, наявність або відсутність наміру на вчинення злочину, ступеня провини підсудного, потреба у застосуванні саме цієї норми закону і, зазвичай, виклад судом свого бачення, щодо міри покарання винуватого.

Державний обвинувач не може оперувати припущеннями, сумнівними обставинами і доказами та підміняти їх красномовними міркуваннями. Тому обвинувальна промова прокурора часто скупа на ораторські «красивості» та емоційні сплески.

«Судове красномовство Франції, - зазначає Е.М. Ворожейкін у передмові до книги, - багато чим зобов´язане своїми успіхами суду присяжних і змагальній формі розгляду кримінальних справ».Суди присяжних у Франції були введені Національними зборами 16 вересня 1791 р. У Росії аналогічна подія відбулася лише три чверті століття потому, після проведення судової реформи 1864 року. З часу введення в Росії нових судів, з їх гласним і усним провадженням справ, з´явилася потреба в ораторському мистецтві.

Ті, хто стверджуватиме, що прокурору не властиві емоційність і прагнення до образного стилю викладу своїх доводів перед судом і присутніми помиляються. У виступах перед присяжними засідателями це стане прямо необхідним, тому що задача судового оратора, як нікого іншого потребує вміння «...впливати на почуття слухача. Сильне почуття, переживання людини, завжди торкаються і розуму, залишаючи незабутнє враження».

Досить ознайомитися лише з деякими обвинувальними промовами А.Ф. Коні, щоб переконатися наскільки мистецьки можна перетворювати сухі прокурорські «звіти» у літературні твори.

Характеризуючи убивцю-чоловіка в справі міщанки Ємельянової, А.Ф. Коні говорить: «...Це людина, що звикла панувати і повелівати тими, хто йому скоряється, що цурається товаришів, самолюбний, непитущий, точний і акуратний. Отже, це характер зосереджений, сильний і твердий, але розвинутий у дурній обстановці, що йому ніяких стримуючих моральних початків дати не могла». В іншім місці оратор говорить: «І якщо пристрасть сильна, а голос совісті слабшав, то результат може бути самий рішучий». Прості буденні слова, не складні та не витіюваті речення, а читається як художній твір і це -обвинувальна промова.

Промова державного обвинувача не припускає експромтів і не допускає довільного захоплення власними емоціями, особистими відчуттями і почуттями. Багато років потому, А.Ф. Коні з жалем і почуттям сорому згадував, як він допустив різку репліку на адресу підсудного, який постійно посміхався під час судового засідання. Пізніше йому стало відомо, що у підсудного внаслідок паралічу, утворилася гримаса, на зразок посмішки.

Тут саме і потрібна чуйна і тверда рука хазяїна судового процесу - головуючого у справі судді. Його завдання спокійно і впевнено вести засідання так, щоб учасники судового процесу суворо дотримувалися вимог закону й етики судоговоріння.

Як уже зазаначалося раніше, картина судових суперечок, що є невід´ємною складовою частиною будь-якого судового процесу, буде повною і завершеною лише у разі, якщо в ній буде присутня й світла фігура адвоката. Оскільки наступний розділ присвячений адвокатській етиці, то в ньому будуть викладені й етичні проблеми захисної промови.