Юридична етика

7.4. Судова етика адвоката

Якщо відштовхнутися від відомого афоризму - «Увесь світ театр, а ми в ньому актори», то правосуддя - це авансцена, де постійно розігруються людські трагедії, автор і режисер яких саме життя.

Серед багатьох діючих персонажів на цій сцені, один з найважливіших - це адвокат. У суді відбувається фінальний акт драми, | іменованої правосуддям. Не буде помилкою сказати, що до цього дійства адвокат, як ніхто інший з учасників майбутнього судового процесу, повинен готуватися ґрунтовно-психологічно, морально і фізично.

Психологічні навантаження в судовому засіданні часом бувають настільки напружені, що спричинюють серйозні нервові та фізичні розлади. Захист особи, яка вчинила злочин проти особистості, проявила жорстокість до своєї жертви - завжди моральний іспит для адвоката - адже він насамперед людина. А який моральний стан І захисника, коли за підзахисним стелиться шлейф таких злочинів і ні жалю щодо вчиненого, ні каяття немає, лише одне бажання - уникнути відповідальності з допомогою адвоката. І все це в обстановці громадського осуду злочину і ненависті до підсудного з боку численних потерпілих. Часто почуття присутніх у залі судового засідання родичів, публіки звернені до адвоката, який захищає злочинця, чи виконує таку місію за призначенням суду.

Судоговоріння має чітку цілеспрямованість - кожне запитання, заява, клопотання носять продуманий, професійний і конкретний характер і обов´язково фіксуються за допомогою технічних засобів. Якщо це запитання до свідка, підсудного, експерта, то воно формулюється точно, лаконічно і чітко, не містить навіть натяку на І підказку відповіді. Інакше запитання буде зняте суддею, а автор може бути попереджений про неетичність запитання.

Запитання в судовому засіданні задаються аж ніяк не для того, щоб дізнатися про щось нове з вуст допитуваної особи, а тим більше не з цікавості. Суддя, прокурор, адвокат знайомі з матеріалами справи, їм відома позиція допитуваної особи, зайнята нею на досудовому слідстві і, задаючи запитання, вони переслідують цілком визначену мету - підтвердити чи спростувати якийсь факт. Відповідно до мети формулюється і запитання, оскільки питання, учасник судового засідання прагне усталити свою позицію та одержати бажану відповідь. Інакше не варто ризикувати, тому що непродумане запитання викличе відповідь, що погіршує позицію самого запитувача.

При розгляді кримінальної справи про шахрайство з купівлею-продажем неіснуючих автомобілів було допитано понад ЗО потерпілих. Цілком природно, що кожний з них, описуючи слідчому зовнішність шахрая, припускався деяких неточностей в деталях. Іноді розбіжності в описі були досить істотними - потерпілому, високому на зріст, шахрай видавався невисоким і навпаки, за уявою низького зросту людини, останній виглядав високим.

Адвокат розраховував будувати свій захист на протиріччях показань потерпілих і свідків. Чим більше нагромаджувалося таких показань, тим відчутніше зростав шанс на заперечення окремих епізодів справи. Виходячи з цього, адвокат заборонив підзахисному звертатися до будь-кого з уточнюючими питаннями. Однак під час допиту одного з потерпілих, підсудний раптом «шляхетно обурився» із приводу показань останнього і викрикнув репліку: - Громадянин суддя, хіба Ви не бачите, що мене обвинувачують необґрунтовано, потерпілі описують зовсім іншу людину!

Після цього відбувся наступний діалог судді з потерпілим:

- Потерпілий, Ви говорите, що шахрай був високим на зріст, а Ваш друг, з яким Ви купували машину, вказує, що той був скоріше низького зросту. Може Ви щось плутаєте й справді обмовляєте невинувату людину? Чуєте, як підсудний обурюється?

- Вибачте, громадянин суддя, але це точно був він.

- Чим Ви ще можете довести, адже на слідстві Ви ніяких особливих прикмет не вказували?

- Я згадав, громадянин суддя, що тоді дуже сподобалися його красиві руки. У нас у селі в жінок таких рук немає. На його правій руці я помітив шрам, але слідчому про це сказати забув, а тепер, дякуючи підсудному, згадав.

Суддя запропонувала підсудному встати й оголити кисть правої руки. На білій, пещеній руці підсудного виразно позначався подовжній червонуватий шрам. Розрахунки адвоката на протиріччя в показаннях потерпілих розвалилися і захист був практично провалений показаннями підзахисного.

Опрацьовуючи з підзахисним загальну позицію захисту, адвокат повинен бути дуже обачним у своїх порадах і наставляннях. Між захисником і його підопічним не повинно залишатися нечітких моментів щодо поведінки останнього в суді, не повинно залишатися місця для «камерних» заготівель і «сюрпризів».

...Починается розгляд кримінальної справи про квартирні крадіжки. Зал судового засідання заповнений, зокрема і десятками потерпілих, чиї квартири відвідав злодій. У ході розслідування справи позиція захисту з підсудним вироблена, усі деталі погоджені -підсудний заперечує свою причетність до злочину, підстави для цього є, адвокат підтримує цю позицію. Після виконання необхідних процедур, суддя приступає до допиту підсудного. Підсудний піднімається і робить заяву: ...мій адвокат умовляв мене заперечувати свою провину щодо квартирних крадіжок, але я не погодився з ним і вирішив у всьому щиро зізнатися. Тільки адвокат може уявити собі стан захисника в такий момент. Аудиторія обурюється, суддя зі здивуванням дивиться на адвокатами той -розгублено на підзахисного. Наслідок - захист провалений, а адвокат чудом уникає окремої ухвали суду на свою адресу.

В адвокатській практиці може трапитися так, що підсудний перед початком розгляду справи в суді чи вже в ході розгляду справи раптом звертається до адвоката за порадою такого плану: я подумав і вирішив, якщо суд мені зарахує щире каяття, в усьому зізнатися, що ви мені порадите? Відповідь на таке запитання вимагає дипломатичності та високого професіоналізму. Можна уявити ситуацію, коли адвокат відповість: так, ви правильно вирішили, суд дійсно враховує щире визнання і каяття. Підсудний у суді так і вчинив, однак суд за певних міркувань призначив йому максимальне покарання. У цьому разі вся злість засудженого, усі його розчарування в правосудді будуть зверненні ненавистью до адвоката, що порадив в усьому зізнатися.

Можна уявити собі й інший варіант: адвокат на аналогічне питання підсудного порадив тому ні в якому разі не змінювати позицію і не зізнаватися. У разі засудження й обрання максимального покарання всі докори засудженого знову будуть звернені на адвоката: якби я зізнався, можливо суд і врахував би моє щире визнання.

Як же чинити в такій ситуації захиснику? Етика адвоката не дозволяє йому ухилитися від відповіді на запитання підсудного - це рівносильно залишити його без захисту. Адвокат поступить правильно, якщо розтлумачить підсудному зміст загального положення про урахування судом його поведінки в суді, однак роз´яснить і те, що це не обов´язок суду, а його право і чи вчинить суд саме так, невідомо, хоча це і може бути шансом. Однак остаточне рішення - визнавати свою вину підсудному чи не варто, залишити самому підзахисному і висловити цю думку чітко і не залишати можливості для іншого тлумачення.

Судовий розгляд-процес значною мірою офіційно-бюрократичний - прискіпливе дослідження подробиць, їх документування, суворе додержання процедури тощо. Для адвоката, який бере участь у розгляді кримінальної справи, - це процес творчий, що допускає, в межах закону та етичних вимог, елементи експромту, спритності та ризику.

Закон дозволяє адвокату заявляти клопотання в будь-який момент судового розгляду. Клопотання, заяви повинні бути цілеспрямованими, своєчасними і доречними. З етичного погляду адвокат поступив не коректно, інспірувавши таку серйозну заяву підсудної за день до закінчення процесу, коли дослідження всіх матеріалів справи вже було проведено. Однак таким і був план адвоката, який чудово розумів, що зроби він таку заяву раніше, прокуратура підготувала б до допиту всіх експертів і свідків-медиків.

Отже, виникає досить серйозна етична проблема: наскільки припустимо захисникові довіряти висновкам експертів. Критерієм у підході адвоката до висновків судового експерта у конкретній справі є положення ст.75 КПК України (п.4), що «Висновок експерта для особи, яка робить дізнання, слідчого, і суду не обов´язковий, але незгода з ним повинна бути мотивованою». Тодто усе залежить від обгрунтованості та переконливості критичних доказів адвоката, представлених ним слідчому, суду.

З погляду етичного, беззастережна капітуляція адвоката перед експертизою будь-якої складності й експертом будь-якого рангу не що інше, як добровільне визнання власної професійної неспроможності та низького рівня наданої юридичної допомоги.

Свого часу мала місце тенденція до визнання за експертами значення «наукового судді». «Відмінність експерта від судді - експерт - «науковий суддя»; рішення експерта є вирок із спеціального питання».Ця думка була досить живучою: уже набагато пізніше, у радянський час деякий період мусувався термін - «судді в білих халатах» і т. ін.

Антитеза затверджувала - «думка експерта лише propositio major, спеціальна суддівська функція - право остаточного висновку належить одному лише судді» і далі, «..відкидаючи положення про «експерта-суддю», ми зміцнюємо становище суду як domini litis? He пов´язуємо його формальними доказами, надаємо йому вільно оцінити думки експертів, як і будь-якого доказу в справі».

Згодом майже всі правові системи дійшли до висновку, що результати експертизи є рядовим доказом. Прийшла до цього і радянська правова наука. Так, ще А. Я. Вишинський визнавав, що «Такий розподіл (на свідків і експертів - Д.Ф.) зовсім штучний і неправильний. Експерти - це обізнані особи, що володіють спеціальними знаннями в науці, мистецтві чи ремеслі. Радянське процесуальне право безумовно правильно поєднує цих осіб в одну категорію, не роблячи між ними розподілу за характером їхньої спеціалізації».

Нове українське кримінально-процесуальне право так само не віддає переваги експертному висновку перед іншими доказами за формальними ознаками. До уваги беруться лише ті висновки експертів, що підтверджуються іншими матеріалами справи. Звідси можливий лише один висновок - експертиза є самостійним видом у загальній низці доказів з усіма наслідками, що випливають: її оцінка здійснюється судом за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на ретельному дослідженні та зіставленні з іншими доказами.

Незважаючи на істотну різницю в процесуальному плані між свідком і експертом (перший - виявляється, другий - призначається), істотністю і характером наданої інформації (перший цікавий лише тим, що він сам безпосередньо бачив і чув, а другий - лише своєю науковою думкою про те чи інше питання), обоє вони дають показання «під присягою», можуть бути щирими чи помилятися, правдивими чи упередженими. Тому їхні показання і висновки є предметом критичного судового дослідження на предмет вірогідності й істинності.

Як же слід адвокату-захиснику або юристу-представнику будувати свої взаємини з експертами, їх висновками в суді? Тут немає однозначної відповіді. Якщо висновок задовольняє адвоката, підкріплює його позицію, то варто ретельно готуватися до грамотної підтримки висновків експертизи щоб домогтися довірливого відношення до них суду.

Якщо висновки експертів суперечать матеріалам слідства, логіці чи подіям, відкидаються підсудним, адвокат повинен бути готовим до критики цих висновків на професійному рівні в тій сфері, якої стосуються ці висновки.

Експер