Основи бібліології

2.2. Розвиток українського книгознавства

Любов до книги, усвідомлення її важливості здавна притаманні українцям. Наші предки розуміли, що саме книга акумулює духовний потенціал нації. Українська рукописна книга XI—XIV ст. була винятковим явищем книжкового мистецтва.

Про це свідчать пропорційність елементів, досконалі шрифти, надзвичайно яскраві ілюстрації, ошатні оправи. Прикладом любові до книги можна назвати найбільшу в Європі на той час книгозбірню, якою володів київський князь Ярослав Мудрий, і яка налічувала 1100 томів. З XV по XVII ст. книгодрукування було дуже розповсюдженим на теренах України. З огляду на книжкову культуру якість тогочасних видань була надзвичайно високою.

Вчені вважають, що передумовою розвитку українського книгознавства є поступ історичної, історико-літературної та палеографічної науки. Особливого розвитку бібліологія набула в 50—60-х рр. XIX ст., коли її усвідомлюють як окрему науку. Розпочинаються дослідження українських стародруків і створення бібліографічних покажчиків. В цей час Європа ототожнює книгознавство з бібліографією, що впливає і на дослідження українців. Значний вплив на розвиток української книги мала німецька школа (бібліографія та історія книги). I впродовж другої половини XIX ст. по всій території сучасної України розповсюджуються бібліографічні дослідження.

В 1849—1850 рр. М. Максимович створює покажчик “Книжная старина Южнорусская ”, в якому є розширені бібліографічні описи з характеристикою видань. Цей твір вважається однією з перших українських бібліографічних праць.

Пізніше осередком книгознавчих досліджень стає Чернігів, де видається газета “Черниговские губернские ведомости ”. Саме на сторінках цієї газети відомий етнограф П. Єфименко вміщував бібліографічні замітки — короткі рецензії на нові праці.

Відомою працею середини XIX ст. є “Опыт указателя источников для изучения Малороссийского края ”, виданий у 1853 р. О. Лазаревським.

З середини XIX ст. надзвичайно активно розгортаються книжкові дослідження і у Львові. Осередком таких досліджень був так званий Народний дім, який мав потужну бібліотеку. Видатним українським бібліографом середини — II половини XIX ст. був Я. Головацький, який уклав три бібліографічні праці: “Библиография Галицко-Русская в 1772— 1848 гг.”, “Библиографические находки во Львове ’ (про рідкісні стародруки) та “Дополнение к очерку Славяно-Русской библиографии В. М. Ундольского”. Ці праці датуються 60—70 рр. XIX ст. і продовжують загальний для Європи напрям бібліографічних розробок.

Яскраво представлений в українському книгознавстві й напрям, пов’язаний з історією книги, накопиченням та збереженням в бібліотеках цінних видань.

В другій половині XIX ст. у Львові працював колекціонер і дослідник стародруків А. Петрушевич, який написав декілька важливих історичних праць (“О начале книгопечатания на Руси вообще и в городе Львове в особенности ”, “ “Хронологическаяроспись церковных и мирских русско-словенских книг, напечатанных кирилловскими буквами в городе Львове ’ та ін.), які поєднують бібліографічні та історико- книгознавчі дослідження.

У 80-х рр. розпочинає свої бібліографічні публікації найви- датніший український бібліограф кінця XIX — початку XX ст. Іван Омелянович Левицький. Він жив у Львові й досліджував українські книги (трохи менше часописи), випущені на теренах Австро-Угорщини. Основна бібліографічна праця вченого — “Галицько-Руська бібліографія ”, в якій описано всі книги, надруковані українською мовою в Австро-Угорщині. Це велика, копітка праця, пов’язана з віднаходженням книжок, бо I. Левицький описував лише ті видання, які бачив і тримав у руках, тобто використовував принцип de visu (від лат. — “на власні очі, як очевидець”).

І.Левицький став найвідомішим бібліографом у Європі. Ізаснуванням у 1873 р. Товариства ім. Т. Шевченка і його перетворенням у Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), вчені Галичини розпочинають окремі книжкові дослідження. Найвидатнішими бібліографами тих років були I. Франко, М. Павлик і В. Доманицький.

Іван Франко уклав бібліографічний покажчик “Матеріали до галицької бібліографії”, в якому об’єднав видання різних, навіть найдрібніших друкарень і непомітних авторів. I. Франко був надзвичайно прискіпливим і методичним: він розробив загальний план покажчика (хронологічний, а в його межах — алфавітний), сформував план опису кожної книги. Покажчик Франка містив також об’єктивну й справедливу оцінку видань.

Не менш відомим діячем був Михайло Павлик, який написав покажчик “Спис творів І. Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності”. Після відкриття бібліотеки НТШ у 1893 р. Павлик став її першим директором.

Відомим бібліографом кінця XIX ст. був Василь Дома- ницький, який склав ґрунтовний бібліографічний покажчик публікацій періодичного органу НТШ — “Покажчик змісту “Літературно-наукового вісника ”. Покажчик Доманицького пізніше доопрацював I. Франко.

З 80-х рр. XIX ст. важливими книгознавчими осередками стають Xарків та Одеса. До революції 1917 р. в Xаркові працювали відомі бібліографи, книгознавці, зокрема Христина Алчевська, яка розробляла проблеми так званої рекомендаційної бібліографії, тобто джерел для самоосвіти. Вона розробила тритомний покажчик “Что читать народу”, де були перераховані книги, які слід було читати для самоосвіти. Після революції 1917 р. Xарків став потужним книгознавчим центром. Тут до 1970-х рр. XX ст. перебувала Книжкова палата України, яка вела статистику друку та розробляла інші проблеми книжкової справи.

В Одесі був осередок бібліографічних досліджень, який очолював відомий український бібліограф Михайло Комаров. Вчений працював над укладанням цінних бібліографічних праць, найважливішою з яких був “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798—1883 рр.)”. М. Комаров вважається засновником нової української бібліографії, оскільки першим звернув увагу на необхідність укладання національної бібліографії. Крім того, укладав оригінальні покажчики: “Бібліографія з питань українського фольклору”, “Українська драматургія ”, “Шевченко в литературе и искусстве”.

Таким чином, на початку XX ст. в Україні проводилися цікаві дослідження книги у трьох тематичних напрямках:

  1. Розробка бібліографічних покажчиків — переважно української книги (як стародрукованої, так і сучасної).
  2. Рекомендаційна бібліографія (зокрема, праці X. Алчевсь- кої).
  3. Дослідження з історії книги / книгодрукування.

Проте, існував недолік: всі навколокнижкові дослідження здійснювали ентузіасти — видатні науковці, для яких книга була однією з галузей наукових зацікавлень, а фахових дослідників, зосереджених виключно на книзі, не було. До того ж, на кінець XIX ст. в Україні не було сформовано наукових осередків, які б об’єднали зусилля окремих вчених і піднесли книгознавчу роботу на вищий рівень.