Основи бібліології

2.3. Діяльність львівського та київського книгознавчих осередків

У 1909 р. у межах Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові було створено спеціалізований центр, який займався проблемами української книги (передусім, вивчав історію книги та укладав книгознавчі праці) — бібліографічну комісію. Ця комісія опікувалася трьома проблемами:

  1. Створення різноманітних бібліографічних праць, оскільки треба було зберегти відомості про всі українські видання, випущені на теренах Австро-Угорщини.
  2. Створення наукових засад бібліографічного опису книг і часописів.
  3. Видання книгознавчих часописів, оприлюднення результатів праці науковців.

Комісія досліджувала українську книгу та бібліографію і ставила за мету створити повний перелік українських книг під назвою “Національна бібліографія ”, починаючи з “Енеїди” I. Котляревського (1798 р.). Важливу роль у створення комісії відіграв український бібліограф і бібліотекар Зенон Кузеля, який на той час перебував у Відні й був поінформованим про стан європейської бібліографії. В 1908 р. З. Кузеля написав до НТШ листа “В справі української бібліографії”, в якому чітко розроблено наукову програму діяльності бібліографічного осередку й накреслено основні напрямки роботи. Фактично, З. Кузеля став ініціатором створення бібліографічної комісії при НТШ.

До складу комісії увійшли відомі науковці, які мали в сфері своїх зацікавлень книгу й книгознавство: М. Грушевський, I. Свєнціцький, I. Кревецький, I. Франко, В. Доманицький, М. Комаров. Очолив комісію I. О. Левицький.

Бібліографічна комісія надзвичайно плідно працювала в різні роки. В її діяльності можна видалити 3 періоди:

  1. Довоєнний (початковий), що тривав з 1909 по 1913 р. (в цей рік помер Левицький, що суттєво вплинуло на роботу комісії).
  2. Воєнний (до 1922 р.) — найгірший період для комісії, оскільки чимало вчених служило у війську. До того ж, під час окупації було знищено бібліотеку НТШ.
  3. Повоєнний (1922—1939 рр.). Комісію очолив В. Дорошенко.

В 1939 р. діяльність НТШ і бібліографічної комісії зокрема було припинено.

Комісія проводила свою роботу досить організовано. її члени збиралися приблизно один раз на рік (на початках діяльності — два рази), обговорювали наукові проблеми, виголошували реферати, які пізніше були рекомендовані до друку. В 1923 р. до складу комісії увійшли науковці з інших міст, зокрема з Києва: Ю. Меженко, В. Сімович, Л. Биковський. Всі дослідження науковців комісії публікували, для цього використовували:

  • Різноманітні часописи НТШ (“Літературно-науковий вісник”, “Записки НТШ”, “Стара Україна”). Часопис “Стара Україна” виходив в 1924—1925 рр., головним редактором був I. Кре- вецький. Основне місце в цьому часописі посідали історичні матеріали. В 1924 р. було видано спеціальний випуск з нагоди 350-ї річниці українського друкарства.
  • Різноманітні спеціалізовані книгознавчі часописи, зокрема “Бібліологічнівісті’ (1923—1932 рр., Київ), “Книжка ’ (1922—1923 рр., Станіслав), “Книголюб” (видавався Українським товариством прихильників книги у Празі).

З 1937 р. бібліографічна комісія НТШ почала випуск власного спеціалізованого видання “Українська книга ’ — щомісячного журналу, який виходив до кінця 1939 р. у Львові, а в 1941—1943 рр. мав річні номери, випущені в Кракові. Часопис містив результати досліджень з бібліографії членів комісії і публікував матеріали у рубриках ‘“[сторичне книгознавство”, “Бібліотекознавство”, “Мистецтво книги”, “Бібліографія”, “Книжкова справа в сучасному”, “Нові видання” і “Рецензії”. Часопис “Українська книга” мав спеціальний випуск, присвячений 450-й річниці українського друкарства у Кракові.

  • Центральним напрямом видавничої діяльності бібліографічної комісії НТШ був випуск ґрунтовних наукових праць у серії “Матеріали до української бібліографії”. Загалом було випущено сім окремих видань в межах цієї серії.

В I—III томах містилося дослідження I. О. Левицького “Українська бібліографія Австро-Угорщини 1887—1890 рр.” (щоправда, було обліковано видання загалом до 1893 р.). Тут були зареєстровані всі українські книги, випущені в Австро-Угорщині, — твори про

Україну, публікації в періодиці. Це фундаментальне дослідження, яке базується на реальних виданнях, описаних за принципом de visu.

IV том містить працю В. Дорошенка “Спис творів І. Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання” і поділяється на два випуски. Перший, опублікований в 1917 р., подає описи літературних творів I. Франка, частково критику і публіцистику. Другий випуск вийшов аж у 1930 р. і вміщує завершення критики і публіцистики Франка. В основу праці Дорошенка було покладено відомий бібліографічний покажчик М. Павлика, який стосувався опису праць I. Франка за перші 25 років діяльності.

V том з’явився у 1924 р. і містив працю I. Калиновича “Бібліографія українознавства за 1914—1923рр. (Історія України)”.

Том VI — це бібліографічне дослідження В. Дорошенка “Ґете в українських перекладах, переспівах та наслідуваннях ”. Це невелика за обсягом праця (всього 12 сторінок), яка містить описи всіх перекладів Ґете українською.

Том VII вийшов у 1937 р. До нього ввійшли “Матеріали до бібліографії Січових Стрільців ”, укладені I. Шендриком, який очолював видавництво генерального штабу української армії під час українсько-польської війни. Після 1937 р. видання зі серії не виходили з відомих політичних причин.

Всі видання серії — матеріали до української бібліографії є надзвичайно цінними з таких міркувань:

  • вони всі українознавчі, дотичні до національних проблем;
  • всі видання є методично довершеними (з огляду на стан бібліографії першої третини XIX ст.);
  • всі видання відрізняються високою культурою, мають різноманітні додаткові елементи (передусім, покажчики).

Також всі праці серії пройшли наукову апробацію в бібліографічній комісії, обговорення на засіданнях осередку.

Таким чином, бібліографічна комісія НТШ працювала надзвичайно плідно, мала великі видавничі здобутки, внесла вагомі досягнення у розвиток української книгознавчої думки XX ст.

Київ — столиця України, центр культурного життя, ще в XIX ст. мав декілька осередків переважно історичного спрямування, які в колі своїх зацікавлень розглядали й українську книгу. Це були, передусім, історичні товариства (особливо товариство Нестора-літописця), які досліджували проблеми історії української книги, розробляли бібліографічні покажчики українських стародруків. Така тематика зумовлена кількома причинами:

  1. У Києві було зосереджено чимало книжкових багатств України — рукописних і друкованих, зокрема в книгозбірнях Києво- Печерської Лаври, Михайлівського монастиря, приватних бібліотеках;
  2. На той час європейська книгознавча думка обмежувала бібліологію лише бібліографією та історією книги;
  3. В Україні не було кваліфікованих книгознавців.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. в Україну повернувся відомий науковець Юрій Меженко, який навчався в університетах Петербурга та Москви, де прослухав курс М. Лісовського з книгознавства і мав знання, необхідні для розбудови української бібліології. В цей час гостро постали проблеми організації книжкової справи і книжкового руху. Потрібно було створити національну книгозбірню, центр статистичних досліджень, сховище обов’язкових примірників, налагодити облік і наукове дослідження української книги.

В 1918 р. найбільші бібліотеки Києва були об’єднані в одну, що отримала назву Всенародна бібліотека України. Окрім самого Ю. Меженка до праці були залучені й інші видатні українські книгознавці — I. Кревецький, Л. Биковський. Бібліотека видавала періодичний орган “Книжковий вісник ’ і організовувала діяльність інших бібліотек, була тим потужним центром, який започаткував сучасну бібліотечну справу.

В тому ж 1918 р. у Xаркові, другому за значенням місті України, було засновано Головну українську книжкову палату. Спочатку Книжкова палата працювала в Києві, однак дуже швидко була переведена до Xаркова, який став книгознавчим осередком України. Нині Книжкова палата знову перебуває в Києві. Це центр державної реєстрації і опрацювання обов’язкового сигнального примірника, укладач різноманітних бібліографічних видань, зокрема “Літопису книг України ’ і “Нових видань України ”. Книжкова палата так само, як і інші осередки, об’єднала дослідників української книги. Так, тривалий час тут працював Михайло Ясинський, автор монографії про Михайла Комарова.

Не менш важливою подією в розвитку українського книгознавства, зокрема після 1917 р., було створення наукового центру з вивчення проблем книги. Таким осередком став Український науковий інститут книгознавства (УНІК), який розпочав свою діяльність в 1922 р. Завдяки керівництву Ю. Меженка, об’єднанню зусиль найвидатніших українських дослідників книги (зокрема, С. Маслова, Д. Балики, П. Попова) УШК став європейським центром книгознавства, найавторитетнішим книжковим осередком, діяльність якого впливає і на сучасні дослідження книги. Завдання УШКу полягали у вирішенні таких проблем:

  1. Розробка загальних питань книгознавства, теорії книги. Це унікальне завдання: жодний осередок на той час не займався теорією книги. Передусім ці питання розробляли М. Куфаєв у праці “Філософія книги ”, I. Калинович у статті “Тайна і святиня книги ”, Л. Биковський у статті “Книгознавство” тощо.
  2. Проблема, пов’язана з визначенням, збиранням та опрацюванням української книги. В УШКу вперше було наведене наукове визначення поняття “українська книга”. Це — книга:
  • надрукована на території України (будь-яка, незалежно від мови, автора);
  • надрукована українською мовою за межами України;
  • матеріали про Україну, надруковані українською чи будь- якою іноземною мовою за межами України (наприклад, праця “Of Ukraine ”, опублікована в США).

Таким чином, розроблене в УШКу тлумачення української книги, є доволі широким, включає численні видання українознавчої тематики, видрукувані в різних регіонах і частинах світу.

  1. Рекламно-організаційне завдання. В історичних умовах 20-х рр. треба було поширювати любов до читання, пропагувати книгу. Працівники інституту організовували книжкові виставки, пересувні бібліотечки, зустрічі з письменниками, авторами видань — тобто наближали книгу до широких народних мас.
  2. УШК налагоджував випуск різноманітних видань, пов’язаних з книжковою справою. Передусім, було створено бібліотечку науково-популярних та наукових праць, виданих УШКом. До складу цієї бібліотечки увійшли праці С. Маслова “Рукописна книга’ і “Українська друкована книга XVI—XVIII ст.”, П. Попова “Друкарство: його початок і поширення в Європі”, Д. Балики “Бібліотека”.

З 1923 р. в УШКу видавався найавторитетніший книгознавчий часопис “Бібліологічні вісті”.

Національний характер роботи УШКу, спрямований на дослідження української книги, призвели до звинувачень в націоналізмі. З 1929 р. почалися репресії проти науковців, Ю. Меженко був заарештований і виїхав після арешту за межі України, працював в Петербурзі. В 1932 р. УШК і часопис “Бібліологічні вісті’ було закрито. Українське книгознавство, як і книгознавство взагалі, було заборонено.