Основи бібліології

Видатні книгознавці ХІХ—ХХ ст.

Алчевська Христина Данилівна (1841-1920) — український педагог-просвітитель, видатний діяч народної освіти, публіцист, письменник, бібліограф..

Народилася у 1841 р. в м. Борзні Чернігівської губернії у родині вчителя. Дитячі та юнацькі роки минули в Курську. Закінчити школу чи здобути систематичну освіту Х. Алчевська не змогла. В 50-ті рр. формуються її суспільні погляди, вона зацікавлюється проблемами народної освіти. Брала участь у гуртку ‘Тромада”

Харківська недільна школа була заснована Х. Алчевською у 1862 р. і проіснувала до 1919 р., тобто 57 років. З ініціативи діячки було створено шкільну бібліотеку і розроблено правила користування нею.

Х. Алчевською складено критичний анотований покажчик книг для народного і дитячого читання “Что читать народу”* (т. 1-3). Покажчик містив відгуки читачів, за допомогою яких охарактеризовано 4183 видання, зокрема у першому томі (1884 р.) зроблено аналіз 1007 видань, у другому томі (1889 р) зроблено аналіз 1477 видань, а третьому (1906 р.) — 169 видань. Праця підсумувала наукові дослідження читача: Х. Алчевська запровадила у своєму виданні класифікацію рекомендованих книг за тематичними розділами, віком читачів, рівнем підготовленості. Ці принципи широко застосовувалися протягом тривалого часу при організації народних бібліотек та читалень.

Бібліографічну цінність становлять упорядковані Х. Алчевською ‘Каталог книг”, “Програми викладання у недільних школах”, а також книга “Передуманное и пережитое” (1912 р.).

Анастасевич Василь Григорович( 1775-1845) — один із засновників книгознавства, бібліограф, журналіст.

Народився 1775 р. у м. Києві у родині небагатого поміщика. Видавав журнал “Улей” (1811-1812), в якому опублікував першу в Росії теоретичну статтю з бібліографії. В. Анастасевич вперше використав термін “книгознавство”. Висунув ідею організації бібліографічних товариств.

В працях “О библиографии” (1811), “О начале ведомостей и повременных изданий (газет и журналов) в Европе”, “ О необходимости содействия русскому книговедению” (1820) не лише пояснював роль бібліографії, а й підкреслював її значення як засобу констатації успіхів просвітництва, вбачав обов’язковою умовою належного наукового рівня систематизацію матеріалів. Висунув низку практичних пропозицій: удосконалення схем бібліографічного опису, організація колективної роботи з бібліографування журнальних статей, поліпшення бібліотечного обслуговування. В. Анастасевич застосував оригінальну схему групування літератури за об’єктами людського пізнання, запровадив систематичний бібліотечний каталог.

Найвідоміша бібліографічна праця науковця — “Роспись российским книгам для чтения из библиотеки В. Плавильщикова, систематическим порядком расположенна” ( ч. 1—3, 1820).

Балика Дмитро Андрійович (1894-1971) — український бібліотекознавець і бібліограф, автор теоретичних праць з питань бібліотекознавства, бібліографії.

Народився у 1894 р. в м. Седнів на Чернігівщині. Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті на електромеханічному відділенні (1912-1916). У 1920 р. закінчив педагогічне відділення Томського університету, потім викладав там педагогіку. Працював бібліотекарем у Києві в бібліотеці Військово-політичної школи Українського військового округу, у 1925-1930рр. — у Публічній бібліотеці України. З 1930 р. жив у м. Нижній Новгород, де працював в педагогічному інституті.

Перші друковані праці — результат спостережень і роздумів дослідника щодо поліпшення бібліотечної справи, позашкільного читання. Д. Балика писав статті, спрямовані на удосконалення предметного каталога, бібліотечної технології, методики спілкування з читачем, зокрема розробив нову схему, принципи, показав переваги предметного каталога. Він склав бібліографічний покажчик “Вивчення українського читача” (1920-ті рр.), куди увійшли праці українських письменників (Б.Грінчека, П.Куліша, І.Франка та ін), видатних науковців, відомості про діяльність культурно- просвітницьких громад; подав перелік українознавчих видань, що були заборонені на території України. Бібліотекознавча теорія Д.Балика найповніше втілена в працях “Аналітичний та систематичний метод вивчення читачівства” (1928). У праці “Бібліологічна соціологія” (1933) характеризує погляди відомих книгознавців О.Ловягіна, М.Лісовського, М.Куфаєва. Головна праця дослідника — ’’Бібліотека в минулому”(видання Українського наукового інституту книгознавства, “Науково-популярна бібліотека книгознавства”).

Берков Павло Наумович (1896 — 1969) — книгознавець, дослідник історії книги.

Народився у 1896 р. в м. Аккермані на Одещині. Навчався в Одеському та Віденському університетах на історико-філологіч- ному факультеті. Працював в інституті Літератур і мов Заходу і Сходу при Санкт-Петербурзькому університеті, де займався вивченням літератури XVIII ст. Вже в цей період вчений зацікавлюється історією книги. Коли організували Інститут книги у м. Санкт-Петербурзі в 1932 р. П. Берков очолив відділ книги.

Теоретичні питання бібліографії, бібліофільства і історії книги розроблялись дослідником у статтях “Развития истории книги как науки” (1931), “Предмет и обьем истории книги как науки” (1936), монографіях “Введения в технику литературоведческого исследования” (1955), “Библиографическая євритсика” (1960), “О людях и книагх”(1965), “Русскиє книголюбы” (1967) та у фундаментальній праці “История советского библиофильства”(1971).

Науково-громадська робота П. Беркова була пов’язана з пропагандою книги та її вивчення. У 20-30-их рр. він викладав на курсах бібліотекознавства, що існували при Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, що в Санкт-Петербурзі, був головою Інформаційно-бібліографічної комісії міжнародного комітету славістів (1958-1963).

Окремі праці П. Беркова, що стосувались вивчення книги, були зібрані у виданні “Избранное” (1978), що входили в серію “Труды отечественных книговедов” (видавництво “Книга”).

Книгознавець також грунтовно вивчав праці своїх попередників — бібліографів: «Идеологическая позиция В. С. Сопикова в “Опыте российськой библиграфии” (1933), “А. Мезьер — библио- граф-романтик”(1962), “А. И. Фомин (1887-1939). Очерк жизни и научной деятельности” (1949) та ін.

Займаючись історією книги та книгознавства, вчений вважав, що історіографія і книгознавство мають відповідати потребам сучасності. Він розглянув бібліографію як самостійну науку, яка має свої специфічні методи, чітко окреслене коло питань.

Биковський Лев Юстимович (1895 — 1992) — теоретик-кни- гознавець, бібліотекар, громадський діяч.

Народився 1895 р. у с. Вільхівці на Київщині. Після закінчення школи переїхав до Петербурга, де навчався у політехнічному, а згодом в лісотехнічному інституті. Вивчав філософію у Варшавському університеті (1921 — 1922), закінчив економіко-кооператив- ний факультет Української господарської академії (1927). Працював у Національній бібліотеці України (1918), де під впливом Ю. Меженка захопився книгознавством і бібліографією, оволодів теорією їх дослідження.

Книгознавчу та бібліографічну діяльність Л. Биковського можна поділити на такі періоди: київський (до 1921), варшавський і чехословацький (1921 — 1948), американський (1948 — 1992).

Працював секретарем видавничого товариства “Друкар”, у народній бібліотеці у Києві, керівником її загального відділу (1919) ; заснував товариство бібліологів у Варшаві і редагував його часопис “Українське кингознавство” (1922 — 1923). Провадив широку редакційно-видавничу працю в Празі, започаткував видання серії “Книгозбірня українського бібліографічного мікроба” (1924 — 1926), був представником Українського наукового інституту книгознавства у Польщі (1928 — 1929), засновником бібліотекарської школи (1929), директором Варшаської бібліотеки 30 — 40-х рр., членом першої управи Української Вільної Академії Наук у США (1950).

Л. Биковський всебічно вивчав не лише українську друкарську справу, книжкову культуру, а й ґрунтовно осмислював концептуальні теоретичні засади книгознавства, зокрема виділив в українсьому книгознавстві два періоди: столичний (1917 — 1919) і провінційний (1920 — 1921). Столичний період вважав суто бібліграфічним, а провінційний — часом формування комплексу складових книгознавуства. Вчений визначив, що книга діє в системі “книготворення — книгопоширення — книговживання “. Погляди дослідника суттєво вплинули на формування концепції книгознавства як науки, стали основою сучасної теорії книгознавчих дисциплін. Доробок вченого здобув широке визнання у світі.

Грінченко Борис Дмитрович (1863 — 1910) — письменник, літературний критик, публіцист, педагог, журналіст, видавець, бібліограф.

Народився у 1863 р. у с. Вільховий Яр на Харківщині у дрібно- поміщицькій родині. Навчався у Харківському реальному училищі, звідкибув виключений за розповсюдження забороненої літератури. У 1881р. склав іспит на звання народного вчителя, став вчителювати у сільській школі.

З 1902 р. жив в Києві, редагував першу українську щоденну газету “Громадська думка” (з 1905), (“Рада”),а пізніше журнал “Нова громада” (1906), у 1906 — 1909 рр. очолював товариство “Просвіта”.

Б. Грінченко упорядкував і з додатком власного матеріалу видав “Словник української мови” (1907 — 1909), що містив 68 000 слів, та започаткував унормування українського правопису.

У 1894 — 1900 рр. завдяки Б. Грінченкові діяло видавництво у Чернігові, де було видруковано 45 художніх та науково-популярних видань, понад 200 тис. примірників (твори П. Грабовського, М. Коцюбинського, Л. Глібова, Т. Шевченка, Ю. Федьковича; науково- популярна та просвітницька література).

Чи не першою його спробою в галузі бібліографії´ треба вважати “Каталог книг учительської бібліотеки” (1888), складений за пропозицією Алчевської. Та найціннішим викладом Б. Грінченка в українську бібліографію були його праці з українського фольклору і перш за все “Литература украинского фольклора. 1777 — 1900. Опыт библиографического указания” (1901). Всього покажчик містить 1763 назви видань російською, українською та іншими мовами. Урім того Б. Грінченко підготував ряд оригінальних бібліографічних покажчиків: “Огляд етнографії” (з 1903 р.), “Каталог печатных книг музея украинских древностей В. В. Тарнавского” (1900), “Огляд української лексикографії” (1905) та інші. Підготував бібліографічну працю “Перед широким світом” (1907), що підсумувала проведені Б. Грінченком соціологічні дослідження народного читання.

Огляди Б. Грінченка займали головне місце в мовознавчій бібліографії. Вони друкувалися в 1905 — 1907 рр. в “Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка”.

В бібліографічній діяльності книгознавця істотне місце займала його робота в бібліографічних відділах журналів “Зоря”, “ЛНВ” та ін.

Певний вклад вніс Б. Грінченко в розвиток бібліотечної справи на Україні. Зокрема, упорядкував бібліотеку Чернігівського губернського земства.

Деніс Міхаель (1729 — 1800) — бібліограф, один з перших теоретиків книгознавства.

Народився у 1729 р. у м. Шердинг, Верхня Австрія. Працював у Віденській придворній бібліотеці з 1784 р., де підготував до друку дві наукові праці — “Нарис бібліографії” (1774) та “Нарис історії літератури” (1776), які пізніше доопрацював та об’єднав у грунтовне дослідження “Вступ до книгознавства”: т. 1 — “Бібліографія”, т. 2 — “Історія літератури” (1777 — 1778). У праці загалом було за- бібліографовано майже три тисячі назв видань. Кожений том мав особливий зміст. Так, у т. 1 — “Бібліографія” основну увагу було приділено історії книги до кінця XVIII ст. М. Деніс у цій частині подав класифікацію наук та витлумачив своє розуміння книгознавства. Він відніс бібліографію до філології та виділив у ній палеографію (вивчає рукописну книгу), типографіку (вивчає друковану книгу), бібліотенознавство, ’’каталоги книг”. У т. 2 — “Історія літератури” вміщено бібліографічний покажчик, у якому окремий розділ складають видання з книгознавства та бібліотекознавства. Пізніше М. Деніс доповнив цей покажчик переліком видань XV ст. (інкунабул), що склали окремий том “Доповнення”. А в 1789 р. автор випустив доповлення до “Типографських анналів”, в яких були враховані неописані раніше виданя.

Також М. Деніс відомий такою працєю — “Історія друкарів Відня до 1560р.”, яка була видана 1782 р.

Доманицький Василь Михайлович (1877 — 1910) — історик літератури, літературний критик, книгознеавець.

Народився в с. Колодисте на Черкащині у родині священника. У 1900 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, деякий час учителював. Брав активну участь у створенні українського видавництва “Вік” (1895 —1900). Одна з найвідоміших праць вченого — перше текстологічне дослідження “Критичний розслід над текстом “Кобзаря” Шевченка” (1906).

В. Доманицький наполегливо працював у галузі бібілографії. Йому належать грунтовні праці “Покажчик змісту “Літературно- наукового вісника” (1903), “Бібліографічний покажчик творів О. Кониського, написаних по-українському» (1901), а також чимало бібліографічних оглядів, низка рецензій, надрукованих в “Літературно-науковому віснику” , «Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка» та ін.

“Покажчик змісту “Літературно-наукового вісника”, томів І —ХХ (1898 — 1902)” поділений на чотири розділи. В межах кожного з них література розташована в алфавітному порядку імен авторів чи назв творів. Твори кожного з авторів наведені за хронологією.

В. Доманицький — автор відомих бібліографічних оглядів “Обзор украинско-русской литературы за 1898 г.”, “Малорусские издания 1900 г.”, “Українська преса в 1906р.”, “Українська література в 1906 р.”, “Українське письменство 1908 р.”, ’’Українська та про Україну література в році 1909” , “Українська література в Росії в 1910 р.”

Бібліографічну цінність має і праця В. Доманицького “Український видавничий рух в Росії в останні п’ятнадцять років” (1910), в якій автор підсумував діяльність 17 українських видавництв. Вчений приділяв увагу й вивченню читацьких запитів, займався книжковою статистикою (стаття “Як читається Шевченко” (1904)).

Матеріали, зібрані та опрацьовані В. Доманицьким-бібліогра- фом, увійшли як складова частина до видань загальноукраїнської бібліографії.

Дорошенко Володимир Вікторович (1879 — 1963) — бібліограф, бібліотекознавець, видавець, бібліолог, журналіст.

Народився у 1879 р. в м. Петербурзі, виховувався на Полтавщині. Навчався в Московському університеті на правничому та історико-філологічному факультетах та курсах українознавства. Працював в бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка бібліотекарем з 1909 р., а пізніше — директором (1937 — 1944). Очолював Бібліологічну комісію Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1913 — 1940). Під час Першої світової війни емігрував до Відня і працював у Союзі визволення України, де був головним редактором і автором цієї організації.

Вчений опублікував чимало статей, спогадів, рецензій, інформаційних заміток, бібліографічних праць зі статистики, лутерату- рознавства, історії України (“Огнище української культури: Історія Наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Життя і слово: статті на літературні теми”). Унікальною працею є “Західно-українська бібліографія” (1911 — 1913), яка зберігається у вигляді арток в архіві І. Калиновича.

Сфера наукових зацікавлень дослідника доволі широка. Так, в низці праць він виступає як історик бібліографії (“Пам’яті українських бібліографів” (1953); “Українська національна бібліотека” (1936)). Однак центральне місце посідають бібліографічні огляди та покажчики.

Першим самостійним бібліографічним покажчиком, складеним В.Дорошенком, був “Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання”, що виданий Бібліографічною комісією Наукового товариства ім. Т. Шевченка як окремий том “Матеріалів до української бібліографії” (т. 4).

Вершиною бібліографічної праці В. Дорошенка став “Покажчик видань Шевченкових творів та опис бібліографічних праць про Шевченка” (Варшава, Львів; 1939), який складався з чотирьох розділів.

Вчений опублікував бібліографічні праці, присвячені О. Ко- билянській (у співавторстві з В. Сімовичем), П. Кулішу (1928), М. Грушевському (1929).

В. Дорошенко вивчав і популяризував твори не тільки українських діячів. У літературознавчих і бібліографічних працях дослідника нерідко відбиваються українсько-російські зв’язки. У 1929 р. надруковано бібліографічний покажчик В. Дорошенка у співавторстві з В. Дроздовиким “Л. М. Толстой в українських перекладах”.

В. Дорошенко брав участь у підготовці тритомної “Української загальної енциклопедії” (1930 — 1935), був її основним редактором.

Еберт Фрідріх Адольф (1791 — 1834) — бібліограф, бібліотекознавець.

Народився у 1791 р. у м. Тауха (Німеччина). Працював бібліотекарем у Дрездені та Вольфенбюттем. Автор низки важливих праць з бібліографії та бібліотекознавства, серед яких — “Освіта бібліотекаря” (т.1-3, 1820 — 1827), “Історія та опис Королівської публічної бібліотеки у Дрездені” (1822). Головною працею дослідника вважають “Загальний бібліографічний словник” (т. 1-2, 1821 — 1830) — анотований алфавітний перелік майже 25 тисяч цінних та рідкісних видань. У передмові до словника Ф. Еберт виклав свої теоретичні міркування щодо змісту та завдань бібліографії як науки.

Естрейхер Кароль (1827—1908) — книгознавець, бібліотекар.

Народився у 1827 р. у м. Краків (Польща). Навчався в Яге- лонському (Краківському) університеті, після закінчення якого отримав ступінь доктора філософії, викладав. Протягом 1865 — 1905 рр. був директором Ягелонської бібліотеки, керував бібліографічними дослідженнями. Головною працею дослідника вважають капітальний бібліографічний покажчик літератури Польщі — “Польску бібліографію”. Покажчик складається з трьох частин (серій). Перша (т.1-7, 1870 — 1882) відображає літературу, що була надрукована у Польщі протягом 1800 — 1880 рр. та видана польською мовою в інших країнах за цей час; друга (т. 8-11, 1882 — 1890) описує книги, надруковані від початку польського друкарства у 1473 р. і до 1889 р. у хронологічному порядку; третя (т. 12-22 до літери “М”, 1891 — 1908) охоплює літературу Польщі і про Польщу в алфавітному порядку із зазначеням змісту журналів та збірників XV-XVIII ст. К. Естрейхер підготував і продовження першої частини (за 1881 — 1900 рр.), яке часто вважають четвертою частиною “Польської бібліографії”.

Справу К. Естрейхера продовжили його сини Станіслав та Кароль, що довели обсяг третьої частини з 22 до 34 томів, тобто майже до кінця алфавіту, та підготували доповнене перевидання першої частини “Польської бібліографії”.

Праця К. Естрейхера мала великий вплив на укладачів загальноукраїнської бібліографії, зокрема, слугувала зразком для І. Калиновича, була відома І. Левицькому, І. Кревецькому та Ю. Ме- женку.

Калинович Іван Титович (1884 — 1927) — бібліограф, видавець, перекладач, громадський діяч.

Народився у 1884 р. у м. Львові. Закінчив учительську семінарію у м. Заліщики (1904), де пізніше вчителював. Був вільним слухачем на істоико-філологічному факультеті Львівського університету (1906). Працював на пошті (1908), а з 1918 р. був начальником пошти в м. Дрогобичі. Навчався на спеціальних курсах бібліографії у м. Брюселі (1908). Неодноразово виїжджав до Відня (1916 — 1917; 1919 — 1922), де працював у бібліотеках , збираючи українознавчі матеріали. Був членом Бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка з 1917 р., а з 1922 р. — її секретарем. У 1922 р. організував бібліотечно-бібліографічне бюро у м. Золочеві. Бібліографічну працю поєднував з літературною та видавничою роботою, де видавав твори О. Пушкіна, Ф. Шіллера, Й. Гете, В. Короленка та ін. письменників в українських перекладах, зокрема у 1914 р. організовував видавництво “Всесвітня бібліотека”.

І. Калинович — укладач різноманітних за тематикою і грунтовністю бібліографічних розробок, фундатор ретроспективної загальноукраїнської бібліографії. Йому належать краєзнавчі покажчики (про Прикарпатську Україну, Закарпаття, Волинь, Поділля, Київщину); галузеві бібліографічні праці (“Бібліографія українознавства за 1923 — 1924 рр.”, “Про Січових Стрільців”, “Про Галицьку Республіку”); персональні розробки (“Преса з приводу смерті І. Я.Франка”, “Володимир Винниченко”), додаткові матеріали бібліографічного характеру, що супроводжували окремі видання “Всесвітньої бібліотеки”.

Центральне місце у доробку І. Калиновича-бібліографа належать дослідження репертуару української книги від 1798 р., що пізніше були використані Ю. Меженком при розробці національної бібліографії української книги.

До однієї з найважливіших праць І. Калиновича варто також віднести “Огляд “воєнної” української бібліографії (За час першого року Світової війни)” (1915).

У 1917 р. видає працю — “Важливіші джерела до історії Українських Січових Стрільців”. А ротягом 1921 — 1922 рр. у часописі “Українське слово” періодично публікувались редаговані І. Калиновичем бібліографічні списки під назвою “Всесвітня бібліотека”.

І. Калинович автор низки важливих праць з бібліографії, серед яких — “Бубліографія українознавства за 1914 — 1923 рр.”, яка складається з 20 розділів, у яких зібраний матеріал з історії України, починаючи з періодичних часів (археологія) по ХІХ ст.; “Українська преса і видавництва зі 1923 рік”; “Покажчик української культури” (1924; 1925) — який є першою спробою реєстрації українських установ по (Україні) обидва боки Збруча”.

Свої міркування про роль бібліографії та бібліографа І. Кали- нович виклав у праці «Сучасний стан української бібліографії», а про бібліотечну справу — у статті «Що робити по читальнях «Просвіти» (1926), “Спис видань товариства “Просвіта” у Львові, 1868 — 1924 рр.” (1926) — це бібліографічний покажчик 685 назв, які були видані протягом існування товариства.

Дослідник займався також книжковою статистикою, склав статистичні таблиці української книжкової продукції за 1914 — 1924 р., де літературу групував за галузями знань, видами та жанрами. Основна праця цього напрямку — “Сучасний стан українського друкованого слова”.

І. Калинович склав також поточні бібліографічні покажчики українознавчих матеріалів (“Літопис української публікації за 1918 рік”, “Бібліографія за 1922 рік”, “Всеукраїнська бібліографія за 1923 рік” тощо).

Комаров Михайло Федорович (1844 — 1913) — бібліограф, критик, етнограф, історик літератури, видавець.

Народився у 1844 р. у с.Дмитрівка на Катеринославщині. Навчався на юридичному факультеті Харківського університету (1867), після його закінчення якого працював при окружному суді в м. Острогожську, нотаріусом в м. Умані (1883) та Одесі (1888). Формування світогляду і культурних інтересів припадає на студентські роки, коли М. Комаров почав збирати фольклорний матеріал.

Протягом 80-90-х рр. XIX ст. М. Коиаров був співробітником багатьох періодичних видань (“Київськая старина”, “Одесские новости”, “Діло”, “Зоря”, “Правда” та ін.), де виступав з історико- літературними нарисами, бібліогрфічними оглядами, рецензіями, щорічними аналітичними статтями щодо стану книговидання. Вагомим внеском у книгознавство є його “Бібліографічний покажчик нової української літератури” (1883), де зібрано відомості про видання 1798 — 1883 рр. Саме тут М. Комаров вперше запровадив так звані “персональні гнізда”, які дозволяють читачеві швидко відшукати відомості як про праці автора, так і джерела про нього. М. Комаров долучився і до складання бібліографічного репертуару нової української книги, опублікувавши “Бібліографічний покажчик нового русько-українського письменства від 1798 до 1887року”.

М. Комаров є автором таких праць як “Т. Шевченко в литературе и исскустве” (1903), “Бібліографічний покажчик видань про Котляревського, творів та писань про нього” (1904), “Библиографический указатель музикальной и литературной деятельности Н. В. Лысенко” (1904), “Українська драматургія. Збірник бібліографічних знадібків до історії української драми і театру (1815— 1906)” (1906), “До “Української драматургії” (1912).

Останньою бібліографією М. Комарова був список ого власних друкованих матеріалів — “Библиографический указатель к литературной деятельности М. Ф. Комарова (1865 — 1913)” (1913). В списку зареєстровано 104 праці М. Комарова і 8 про його життя і творчість.

Кревецький Іван-Мар’ян Іванович (1883 — 1940) — історик, бібліограф, книгознавець, бібліотекар.

Народився у 1883 р. у с. Іванівці на Львівщині, навчався на філологічному факультеті Львівського університету (1903 — 1907).

З 1905 р. працював у бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка та історичного видання Наукового товариства, де започаткував відділ українських рукописів, налагодив книгообмін із різними європейськими науковими осередками. Протягом 1909— 1937 рр. (з перервою у 1914 — 1921рр.) очолював книгозбірню осередку.

Редагував матеріали до “Літературно-наукового вісника”, освітянський орган «Наша школа”, часописи “Республіка”, “Стрілець”, організував випуск журналу “Українська старовина” (1915 — 1919), та історичного видання Наукового товариства ім. Т. Шевченка “Стара Україна” (1921 — 1925). Працював у бібліотеці Української академії наук в Києві над каталогізацією фондів (1919— 1921). Керував семінаром з української військової історії в Українському таємному університеті.

І. Кревецький автор багатьох наукових і науково-популярних праць з історії періодичної преси в Україні, книгозбірень та архівів, питань дослідження стародруків. Найвідоміші праці вченого: ‘“Часописи Галицького Поділля” (1919), “Перша газета на Україні” (1927), “Українська преса за кордоном: статистика і партійна класифікація” (1907), “Перша бібліотека на Україні”(1937), “Нові праці з української бібліографії”(1932).

Куфаєв Михайло Миколайович (1888 — 1948) — книгознавець, бібліограф, дослідник історії книги.

Народився у 1888 р. у Воронезькій губернії. Закінчив істори- ко-філологічний факультет Петербурзького університету (1907— 1911) та Петербурзький археологічний інститут (1909). З 1918 р. працював професором Петербурзького університету, (наукові інтереси-педагогіка, історія, архівознавство), бібліографом у Петербурзькому відділі Книжкової палати (1919), обіймав посаду заступника директора з наукової частини Державного інституту книгознавства (1921). У 1920 р. починає вперше читати курс історії книги в Інституті позашкільної освіти, бере участь у роботі Комісії по виданню пам’яток давньоруської літератури (1928). Один із керівників Ленінградського товариства бібліофілів, провідний дослідник давньої книги.

М. Куфаєв осмислював феномен книги і книжкової справи з філософської точки зору, вважав цілісною наукою з проваідним об’єктом, предметом, методами дослідження, зі своєю специфікою і закономірностями. Його передусім цікавило питання виникнення книги, а тому книгознавство вчений вважав історичною дисципліною.

В совїй головній праці із загальної теорії книгознавства — “Проблемы философии книги” (1924) — М. Куфаєв розробляє проблеми структури науки про книгу, а саме виділяє 3 рівні книгознавчого знання: філософія книги, філософія книгознавства (яку називає бібліологією) і методологія книгознавчих дисциплін (емпіричні науки про книгу).

Важливе місце в книгознавчій концепції М. Куфаєва займали філософія книги, бібліопсихологія і бібліосоціологія, що відображено в монографії “Книга в процессе общение” (1927).

М. Куфаєв-автор бібліографічних досліджень та монографій: “История и книговедение”(1924), “Книга как понятие и предмет науки” (1925), “Теория библиографии”(1927), “Иностранная библиография. Краткий очерк развития и современное состояние” (1947) та ін.

Левицький Іван Омелянович (1850 — 1913) — бібліограф, видавець, громадський діяч.

Народився у 1850 р. в с. Берлоги на Станіславщині. Освіту здобув на філософському факультеті Віденського університету (1877), протягом 1878 — 1912 рр. працював службовцем у страхових товариствах Львова: “Славія”, “Дністер”, “Акцієнда”.

І. Левицький редагував журнал “Народная школа” (1875), газети “Друг народа” (1876), “Мир” (1885 — 1886), співпрпацював у часописах «Слово», “Наука”, де публікував публіцистичні виступи, писав статті з питань історії, політики, еконогміки, освіти.

І. Левицький першим розпочав укладання бібліографії західно-українських видань “Українська бібліографія Австро-Угорщини” ( т. 1-3, 1909 — 1911), підготував до друку унікальну ‘Талицко- русскую библиографию XIX столетие” ( т. 1 — 2, 1888 — 1895) та “Галицько-руську бібліографію за роки 1772 — 1800” (1903). Для їх створення вчений дослідив книжкові фонди всіх наукових бібліотек Галичини, зокрема бібліотеки Оссолінських, «Народногодо- ма» у Львові; відвідав місцеві друкарні, переглянув їх архіви, зібрав грунтовну бібліографічну картотеку, де було опубліковано книги, видані на західноукраїнських землях різними мовами. І.Левицький реєстрував та описував всі види друку — книги, журнали, газети, відозви товариств, книготоргівельні оголошення тощо. ‘Талиц- ко-русская библиография XIX столетие” відзначається бездоганністю бібліографічних запасів: в ній точно відтворено відомості титульного аркуша, збережено особливості мови і шрифт оригіналу. Загалом у двох томах своєї бібліографічної праці І. Леви- цький описав понад чотири тисячі видань. Дослідник підготував до друку перший том бібліографічного словника “Прикарпатська Русь в XIX віці в бібліографіях і портретах її деятелей”(1898), де вперше подав бібліогафічні довідки про культурних, громадських та інших діячів Галичини, які супроводжуються бібліографічними матеріалами, збирав відомості до словника псевдонімів та криптонімів українських письменників Галичини (усього майже 2000 біографій).

І. Левицький — перший голова бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка (1909 — 1911), засновник серії «Матеріали до української бібліографії» та автор її окремих видань.

Лелевель Іоахім (1786 — 1861) — бібліограф, історик, громадський діяч.

Народився у 1786 р. у м. Варшава (Польща). Закінчив Ві- ленський (Вільнюський) університет (1808), займався літературною творчістю, викладав в університеті (1815 — 1818, 1821 — 1824). Був активним учасником польського повстання 1830 — 1831 рр., очолював Патріотичне товариство. Після поразки повстання жив у Парижі та Брюсселі.

Основні наукові праці дослідника пов’язані з історією польської книги та бібліографії, зокрема, це “Дві книги з бібліографії”(т. 1-2, 1823 — 1826), “Що таке бібліографія”(1826). І. Лелевель опрацював теоретичні проблеми книгознавства, яке ототожнював з бібліографією.

Лісовський Микола Михайлович (1854 — 1920) — бібліограф, кигознавець, журналіст.

Народився у 1854 р. у м. Москві. Поступив до Петербурзького аграрного інституту, але залишив навчання (1874 — 1875). У 80-х рр. XIX ст. співпрацював із редакціями часописів “Голос”, ’’Музыкальный мир”, “Зритель”, “Всемирная иллюстрация”, ”Огонёк” (1880-ті рр.). У 1881 — 1882 р. був редактором журналу “Российская библиография”, де вміщував праці, присвячені дослідженню книги. У 1884 — 1894 рр. — редактор-видавець журналу “Библиограф”.

В 1891 р. в статті “Материалы для словаря русского книговедения” М. Лісовський запропонував під книгознавством, окрім бібліографії, розуміти і всі ті галузі діяльності, які мають до неї хоть якесь відношення: 1. а) книгописання до запровадження в Росії книгодрукування; б) книгодрукування і відомості про діяльність типографій; 2. книгознавство; 3. книгоопис або бібліографія; 4. книгозберігання; 5. книжкова торгівля; 6. цензура. В цьому переліку немає розділу “діло, тобто справа” і практики, теорії, але названі всі сфери книжкової справи.

Основні праці М. Лісовського — бібліографічний каталог “Русская периодическая печать. 1703 — 1900” (вип. 1 — 4, 1895 — 1915), “Библиография и библиографическое общество” (1884), “Книговведение как предмет преподавания, его сущности и задачи” (1915), “Книговведение, его предмет и задачи” (1922).

Головна заслуга М. Лісовського в теорії книгознавства полягає у розробці принципової схеми науки про книгу, що передбачає наявність не лише знань про книговиробництво, книгорозпов- сюдження та книгоопис (бібліографію), а й про статистику друку. На думку М. Лісовського, книгознавство — це енциклопедична, соціальна наука.

За внесок у книгознавство М. Лісовського було призначено приват-доцентом. Він вперше розробив курс лекцій з дисципліни “Книгознавство”, яку викладав в Петербурзькому та Московському університетах (1918 — 1920). М. Лісовський — організатор та активний діяч російських бібліографічних товариств, зокрема Російського бібліографічного товариства в Петербурзі, Російського бібліографічного товариства в Москві. Висунув ряд практичних пропозицій: запровадити уніфіковану схему опису видань у вигляді каталожної картки на звороті титульного аркуша; налагодити державний обмін, реєстрацію та статистику друку; започаткувати діяльність Всеросійського бібліографічного товариства.

Ловягін Олександр Михайлович (1870 — 1925) — книгознавець, бібліограф, бібліотекознавець, теоретик бібліології.

Народився у 1870 р. у м. Ревель (Таллін). Займався самоосвітою.

Виступив ініціатором створення та очолив Російське бібліо- логічне товариство (1899 — 1919). Був почесним членом Російського бібліографічного товариства в Москві, вченим-секретарем Інституту книгознавства в Петрограді, виступав із доповіддю про свою роботу за 1920 — 1924 рр. на Першому Всеросійському бібліографічному з’їзді в Москві (1924). Керував бібліотекою Ленінградського державного університету, з 1920 р. викладав курс книгознавства в Ленінградському педагогічному інституті та на курсах книгознавства в Ленінградському університеті (1924 — 1925).

Основні праці дослідника присвячені з’ясуванню обсягу і змісту понять “бібліографія” і “бібліологія”. Якщо на початках ці поняття ототожнювались, з часом О. Ловягін сформулював протилежну теорію, висвітливши її в доповіді “Библиология или общая наука о книге” (1920). У праці “Основы книговедения” (1925) він зазначив, що “бібліологію” можна вважати “книгознавством”, адже ця “теоретична наука об’єднує в одну цілісну систему знання і спостереження про книгу”

О.Ловягін сформулював низку теоретичних положень, важливих для становлення книгознавства, зокрема визначив його як “науку про книгу як знаряддя спілкуваня між людьми”, розробив власні схеми класифікації, наголосивши передусім на соціологічному та культурологічному аспектах.

Люблінський Володимир Сергійович (1903 — 1968) — книгознавець, дослідник давньої книги.

Народився у 1903 р. Навчався в Петерпбурзькому університеті на історичному факультеті. У 1922 — 1948 рр. працював у Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна у Ленінграді, завідував відділом рідкісної книги.

У 1949 р. започаткував роботу відділу реставрації інкунабул, яким керував (1949 — 1957). До 1968 р. очолював лабораторію консервації та реставрації книги, документа та письма АН СРСР. Викладав історію книги в навчальних закладах Санкт-Петербурга.

Основні наукові праці дослідника пов’язані з вивченям інкунабул, альдін та ельзевірів (“Античные авторы в изданиях XV

в.”, “Каталог библиотеки Вольтера”, “Ранняя книга как ступень развития інформации”, “Научное значение инкунабул” та ін). В. Люблінському належить низка науково-популярних видань з історії книговидання (“На зоре книгопечатания”, “Подвиг Й. Гутенберга”). У працях вченого книгознавство розглядається як частина історії науки, історії людського суспільства.

Маслов Сергій Іванович (1880 — 1957) —літературознавець, фольклорист, дослідник стародруків, книгознавець.

Народився в 1880 р. у м. Ічні на Чернігівщині в сім’ї селянина. Закінчив істрико-філологічний факультет Київського університету (1907). Після складання магістерських іспитів С. Масков розпочав викладацьку діяльність у київських навчальних закладах, згодом очолив кафедру Київського університету. Працюючи в багатьох навчальних закладах, був одним з перших в Україні викладачів історії книги та історії бібліотек.

Свої перші статті з історії книги і книгодрукування на Україні Маслов публікує в 1920 — 1911 рр.

З 1923 р. С. Маслов починає співробітничати в журналі “Біб- ліогічні вісті”. У 1923 — 1930 рр. працює в Українському науковому інституті книгознавства, очолює комісію та сектор історії книги цього наукового осередку.

Основні наукові праці дослідника пов’язані з історією українського друкарства та стародрукованої книги — “Українська друкована книга XVI — XVIII ст.”, “Етюди з історії стародруків”, “Друкарство на Україні у XVI — XVIII ст.”, “Спроба інструкції та план роботи над складанням українського бібліографічного репертуару XVI — XVIII ст.”. Всі вони написані вченим у 30-ті роки, під час роботи в Українському науковому інституті книгознавства.

С. Маслов зробив детальний бібліографічний аналіз 27 рукописів XVII — XIX ст., частина з яких належить до українського письменства. У 1925 р. вчений видав “Каталог ювілейної виставки українського друкарства”, присвячений 350-річчю українського друкарства. Тут забібліографованопонад 200 видань друкарень України за XVI — XVIII ст., що зберігались у бібліотеках Києва та окремих осіб. Матеріал розміщений за друкарнями; у межах кожної друкарні — у хронологічному порядку. У пізніший період наукової діяльності С. Маслов зосередився на досліджені творів давньої літератури, написав монографію “Кирило Транквіліон- Ставровецький та його літературна діяльність”, яка була видана після смерті вченого у 1984 р.

Меженко (Іванов) Юрій Олексійович (1892 — 1969) — книгознавець, бібліотекознавець, літературознавець.

Народився у 1892 р. у м. Харкові. Закінчив історико-філоло- гічний факультет Московського університету (1917). Працював консультантом з питань бібліотекознавства та бібліографії в Генеральному секретаріаті УНР, очолював Книжкову палату України (1920) , Раду бібліотекарів Всенародної бібліотеки України (1918), був засновником та директором Українського наукового інституту книгознавства (1922 — 1931), керував бібліотекою АН УРСР (1945 - 1948).

Протягом 1934 — 1945 рр., 1948 — 1960 рр. жив у Ленінграді, де очолював відділ науково-бібліографічної роботи в Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, працював у навчальних закладах. У 1960 — 1964 рр. — завідувач редакцією бібліографії Української радянської енциклопедії (м. Київ).

Ю. Меженко заснував і редагував книгознавчі видання, зокрема, журнал Українського наукового інституту книгознавства “Бібліологічні вісті” (1923 — 1930), серію “Науково-популярна бібліотека книгознавства”, “Труди Українського наукового інституту книгознавства”.

Викладав бібліотекознавство та бібліографію у навчальних закладах України, написав декілька посібників з цих дисциплін (“Міжнародна децимальна бібліографічна класифікація” (1919), “Бібліотечна техніка” (1921), Практическое руководство по биб- лиотековведении” (1924)). Ю. Меженко вважається першим теоретиком наукової бібліографії в Україні. Йому належить чимало грунтових статей, рецензій, вступних статей до бібліографічних покажчиків. У своїх книгознавчих працях вказував на необхідність виділення бібліографії з системи дисциплін, об’єднаних назвою “книгознавство і бібліологія” (“Теоретичні передумови організації української бібліографічної роботи” (1926), “Актуальні питання української бібліографії” (1927)). Ю. Меженко поділяв читачів на дві групи: 1) ті, яким бібліографія допомагає у доборі книг і сприяє підвищенню культури читання; 2) фахівці з даного питання, а у бібліографії загалом розрізняв загальну і спеціальну.

Ю. Меженко розробив також практичні аспекти методики укладання бібліографічних покажчиків (“Опыт роботи по составлению библиографии периодических изданий России 1900 — 1916”), вперше підготував навчальний курс із загальної методики бібліографії. Ю. Меженко — ініціатор створення загальноукраїнської бібліографії, репертуару української книжки за 1798 — 1916 рр., координатор підготовчих робіт, організатор низки нарад книгознавців, бібліографів України (доповідь “Бібліографія української книги, її завдання, обсяг і методи її створення”, 1946).

Як літературознавець Ю. Меженко написав декілька праць з українського літературознавства 20-х рр. Редагував 11-томне зібрання творів І. Нечуя-Левицького. Виступав з рецензіями на твори українських письменників — П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника, М. Хвильового та ін.

Павлик Михайло Іванович (1853 — 1915) — громадський діяч, журналіст і редактор, бібліграф, видавець.

Народився у 1853 р. в с. Монастирське на Станіславщині. Навчався у Львівському університеті (1874 — 1877), але через нестатки і переслідування його не закінчив. Брав активну участь у громадсько-політичному та культурному житті Галичини кінця XIX — початку XX ст., зокрема разом з І.Франком видавав часописи “Товариш”, ‘Тромадський друг”, “Народ”, газету “Хлібороб”, альманахи “Дзвін” і “Молот”, серію науково-популярних та художніх видань для народу “Дрібна бібліотека”.

У 1903 — 1905 рр. М. Павлик був директором бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка, де впорядкував фонди, здійснив належну класифікацію видань. Завдяки наполегливій праці М. Павлика у книгозбірні було започатковано книгообмін із науковими установами та видавництвами багатьох європейських країн.

З іменем Павликатісно пов’язана історія бібліотечної справи, йому належать одні з перших спроб вивчення запитів у Галичині (“Про русько-народні читальні” (1887)).

Однією з перших праць, що мала бібліографічний характер була стаття “Потреба етнографічно-систематичної роботи в Галичині” (1976). Важливе значення для розвитку української персональної бібліографії мав випуск “Списку творів І. Франка за перше 25-ліття його літературної діяльності”, підготовлений М. Павликом. Це було перше велике бібліографічне видання, присвячене сучасному українському діячу. У покажчику реєструвалися окремі видання і публікації з журналів, газет і збірників, зокрема й передруки. Бібліограф зарахував переклади творів І.Франка російською та угорською мовами, а також частково відгуки критиків. Покажчики відрізнялися бездоганною точністю бібліогрфічних записів, до багатьох з яких додано цінні примітки письменника.

Пеньо Етьєн Габріель (1767 — 1849) — книгознавець, бібліограф, бібліотекар.

Народився у 1767 р. у м. Арк-ан-Барруа (Франція). Працював бібліотекарем Центральної школи департаменту Приморська Сена. Автор низки грунтових книгознавчих та бібліографічних праць, серед яких — “Бібліографічне керівництво, або Дослідження про давні та сучасні бібліотеки і про пізнання книг” (1800), перший бібліографічний каталог втрачених (знищених) видань ’’Критичний, літературознавчий і бібліологічний словник найважливіших книг, призначених для спалювання, заборонених чи виправлених цензурою” (т. 1-2, 1806), “Універсальний бібліографічний репертуар” (1812), “Тлумачний словник з бібліології” (т.12, 1802 - 1804).

Рубакін Микола Олександрович (1862 — 1946) — книговидавець, бібліограф, бібліопсихолог.

Народився у 1862 р. в м. Оранієнбаум, поблизу Петербурга. Закінчив фізико-математичний та юридичний факультети Петербурзького університету, протягом усього житя займався самоосвітою. З 1907 р. жив у Швейцарії

Автор низки наукових праць, зокрема це “Практика самооб- разования”(1914), “Психологія читателя і книги”(1929). М. Рубакі- ну належить створення нової галузі книгознавства-бібліопсихо- логії, яку він назвав наукою про соціальні і психологічні впливи. Дослідник розробляв типологію видань у тісному вщаємозв’язку з вивченям психології основних типів читачів. Найбільш яскраве вираження бібліопсихологічна концепція отримала в книзі М. Ру- бакіна “Психология читателя и книги. Краткое введение в библиографическую психологию” (1929).

Найвідоміша праця дослідника — “Среди книг”. Опыт обзора русских книжных багатств в связи с историей научно-философских и литературно-общественных идей. Справочное пособие для самообразования и для систематизации и комплектования общеобразовательных библиотек и книжных магазинов» (т. 1-3, 1911 — 1915). Це видання надає допомогу у самоосвіті читачу будь-якого рівня, є видатним внеском в теорію і практику самоосвіти.

М.Рубакіну належать також грунтовні праці з галузі бібліотекознавства (зокрема, про принципи комплектування книжкових фондів), він активно працював у видавничій сфері — у видавництві І. Ситіна (1902), спільно з Д. Алексєєвим створив власне видавництво “Рубакін і Алексєєв”, зібрав дві великі бібліотеки (понад 230 тис. томів), які передав в дар народу. Вся діяльність М. Рубакі- на періоду 1916 — 1946 рр. була спрямова на експериментальну перевірку “основних законів бібліопсихології” та їх практичного застосування в різних галузях книжкової справи.

Крім “Среды книг”праці М. Рубакін упорядкував і опублікував більш як 20 покажчиків, каталогів рекомендаційного характеру, склав списки кращих книжок російською мовою для Міжнародної комісії інтелектеального співробітництва в Парижі (1924 — 1928).

За кордоном організував виставки видань радянських видавництв (видвництва “Академии”, “Работник просвещения” та ін.).

Сарана Федір Кузьмович (1921 — 1995) — бібліограф, літературознавець.

Народився у 1921р. у с.Йосипівка на Кіровогращині. Закінчив бібліографічний факультет Харківського бібліографічного інституту. Займався біблографічною і редакторською роботою в Укрдержвидаві (нині видавництво “Україна”), працював в Академії наук УРСР завідувачем сектору бібліографії Інституту літератури ім.Т. Шевченка, головним біблографом Центральної наукової біб- лотеки Академії наук УРСР, у видавництві “УРЕ”.

Основні праці Ф. Сарани стосується бібліографії та літературознавства, результативною у науково-бібліографчній діяльності вченого була Шевченківська тематика. У 1958 р. він опублікував покажчик “Матеріали до бібліографії Шевченкіани за роки Великої Вітчизняної війни», де вміщено понад 600 назв, які систематизовані у семи розділах. У 1958 — 1964 рр. Ф. Сарана доопрацював “Матеріали до бібліографії Шевченкіани”, і в 1968 р. видає капітальну працю “Т. Г. Шевченко: Бібліографія ювілейної літерату- ри.1960 — 1964”.

З 1963 р. дослідник працює над фундаментальною бібліографічною роботою “Слов’янська філологія на Україні”, укладає ряд бібліографічних покажчиків (зокрема покажчика змісту журналу “Літопис революції”, який видавався на Україні в 1922 — 1933 рр., покажчика “Видання Товариства для поширення політичних і наукових знань Української РСР за 1948 — 1957 рр.”). З початку 60-х рр. Ф.Сарана працює у Головній редакції Урадянської радянської енциклопедії, де завідує редакціями літератури, мови, педагогіки, народної освіти і бібліографії, бере активну участь у підготовці науково-енциклопедичних видань “Шевченківський словник”, “Історія українського мистецтва”, довідника “Київ”, першого та другого видань Урадянської радянської енциклопедії. За працю над “Шевченківським словником “ Ф.Сарану було відзначено Державною премією України ім. Т. Шевченка.

Сікорський Микола Михайлович (1919 — 1997) — книгознавець, редактор, бібліограф.

Народився у 1919 р. в с. Хутір Мінської області. Закінчив редакційно-видавничий факультет Московського поліграфічного інституту. У 50-80-х рр. М. Сікорський очолював кафедру книгознавства та редагування Московського поліграфічно інституту, де розробив і прочитав цикл лекцій, які пізніше лягли в основу навчальної дисципліни “Теорія і практика редагування”.

У 1961 — 1963 рр. був головним редактором видавництва Академії наук СССР. З1972 — 1979 рр. працював директором Державної бібліотеки СССР.

М. Сікорський був засновником та головним редактором наукового збірника “Книга. Исследования и материалы” (з 1959 р.), очолював Комісію комплексного вивчення книги Наукової ради з історії світової культури Академії наук СРСР (з 1979 р.).

Дослідник опрацював питання загальної теорії книгознавства, журналістики, редагування, бібліотечної справи. Автор фундаментального підручника “Теория и практика редактирования” (1971), головний редактор енциклопедичного словника “Книговведе- ние” (1981), керівник авторського колективу підручника “Редактирование отдельных видов литературы” (1976), низки наукових збірників книгознавчих матеріалів.

Ініціатор та організатор проведення міжнародних конференцій з книгознавства, розробки низки наукових програм, пов’язаних із дослідженням книги та теоретичних проблем книгознавства.

Сопіков Василь Степанович (1765 — 1818) — бібліотекар, бібліограф, засновник бібліографії та бібліотекознавства.

Народився в м. Суздалі у Володимирській губернії у 1765 р., походив з купецької родини. Займався самоосвітою. У 1788 р. відкрив у Петербурзі книжкову лавку з публічною “бібліотекою для читання”, для якої видавав списки літератури. З1803 р. займався перекладацькою і видавничою діяльністю, з 1811 р. працював помічником бібліотекаря в Імператорській публічній бібліотеці, де створив окремий фонд російської книги та запровадив правило доставки обов’язкового примірника будь-якої книги в Публічну бібліотеку.

В. Сопіков увійшов в книгознавство як дослідник теорії бібліографії та історії книгодрукування в Росії і Західній Європі. Для нього характерне особливе розуміння бібліографії як галузі, що відзеркалює розвиток наук і виховує хороший смак у читачів. В.

Сопіков першим витлумачив поняття “слов’янське книгодрукування”, вважаючи, що це не лише книги російською і церковно-слов’янською мовами, надруковані кирилицею, але й видання мовами слов’янських народів, які послуговуються латинкою і глаголицею.

Основна праця В. Сопікова — “Опыт российской библиографии” (ч. 1-5, 1813 — 1821, остання частина підготовлена до друку після смерті автора В.Анастасевичем). У ній вміщено опис 13249 книг і журналів, виданих російською і церковно-слов’янською мовами від початку книгодрукування і до 1818 р.

Франко Іван Якович (1856 — 1916) — письменник, журналіст, критик, публіцист, громадський діяч, учений, видавець, бібліограф.

Народився у 1856 р. в с. Нагуєвичі на Львівщині в сім’ї коваля. У 1877 р. закінчив філософський факультет Львівського університету.

У 1878 р. організував видання “Дрібної бібліотеки”- серії брошур з різних галузей знання. Співробітничав у часописах “Зоря”, “Діло”. У 1894 — 1897 рр. видавав журнал “Життє і слово”. Протягом 1893 — 1905 рр. І. Франко був головою Філологічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка, редагував “Збірники Філологічної секції”, “Літературно-науковий вісник”.

У 1878 — 1880 рр. організував видання “Дрібної бібліотеки”, яка згодом трансформується в “Літературно-наукову бібліотеку” (1889 — 1898). Співпрацював у часописах “Зоря”, “Діло”, “Правда” , “Світ” та ін. У 1894 — 1897 рр. Видавав журнал “Життє і слово”. 1885 р. І. Франко увійшов до складу НТШ і протягом 1855 — 1905 рр. був головою Філологічної секції Наукового товариства ім.. Т. Шевченка, редагував “Збірники Філологічної секції”, “Літературно-науковий вісник” (1898 — 1907), а також брав активну участь у виданні “Записок НТШ”. У 1898 р. була заснована Етнографічна комісія, головою якої став І. Франко, який пізніше був одним із засновників і редакторів “Етнографічного збірника”.

Звернувшись до бібліографії вперше в 70-х рр. ХІХ ст., І. Франко цікавиться цією галуззю до останніх років свого життя. Найбільш істотною за обсягом і значенням частиною бібліографічної спадщини є його бібліографічні огляди (‘Талицьке краєзнавство”, 1892), рецензії й анотації на книги, а такої інформації про нові книги. Таких матеріалів нараховано понад 500. І. Франко звертав увагу читачів на книги з багатьох галузей знань, а також одним з перших на Україні звернувся до вивчення читацьких запитів.

І. Франко цікавився ретроспективною бібліографією західноукраїнської літератури, зокрема, брав участь у доповненні бібліографічних праць І. Левицького. У 1898 р. письменник зробив докладний опис десяти західноукраїнських видань 1848 — 1849 рр. з приватної колекції Остермана, які були невідомі іншим бібліографам. Його бібліографічна праця пожвавилась після організації Бібліографічної комісії Наукового товариства ім. Т. Шевченка. І. Франко захоплюється ідеєю доповнення “Галицко-русской библиографии XIX столетия” І. Левицького, продовжує дослідницьку роботу, сам займається пошуком книжкових раритетів. За редакцією І.Франка Бібліографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка видала п’ятий том “Матеріалів до української бібліографії”. З часом передбачалось включити до наступних томів видання матеріалів, зібраних ним.

І. Франко грунтовно відредагував та підготував до друку відомий “Покажчик змісту “Літературно-наукового вісника”, укладений В. Доманицьким, висловив ряд принципових міркувань щодо бібліографічної частини бібліографічного словника І. Левицького “Прикарпатська Русь в XIX віці в біографіях і портретах її деятелей”.