Основи бібліології

Видатні книгознавці ХІХ—ХХ ст.

Алчевська Христина Данилівна (1841-1920) — український педагог-просвітитель, видатний діяч народної освіти, публіцист, письменник, бібліограф..

Народилася у 1841 р. в м. Борзні Чернігівської губернії у родині вчителя. Дитячі та юнацькі роки минули в Курську. Закінчити школу чи здобути систематичну освіту Х. Алчевська не змогла. В 50-ті рр. формуються її суспільні погляди, вона зацікавлюється проблемами народної освіти. Брала участь у гуртку ‘Тромада”

Харківська недільна школа була заснована Х. Алчевською у 1862 р. і проіснувала до 1919 р., тобто 57 років. З ініціативи діячки було створено шкільну бібліотеку і розроблено правила користування нею.

Х. Алчевською складено критичний анотований покажчик книг для народного і дитячого читання “Что читать народу”* (т. 1-3). Покажчик містив відгуки читачів, за допомогою яких охарактеризовано 4183 видання, зокрема у першому томі (1884 р.) зроблено аналіз 1007 видань, у другому томі (1889 р) зроблено аналіз 1477 видань, а третьому (1906 р.) — 169 видань. Праця підсумувала наукові дослідження читача: Х. Алчевська запровадила у своєму виданні класифікацію рекомендованих книг за тематичними розділами, віком читачів, рівнем підготовленості. Ці принципи широко застосовувалися протягом тривалого часу при організації народних бібліотек та читалень.

Бібліографічну цінність становлять упорядковані Х. Алчевською ‘Каталог книг”, “Програми викладання у недільних школах”, а також книга “Передуманное и пережитое” (1912 р.).

Анастасевич Василь Григорович( 1775-1845) — один із засновників книгознавства, бібліограф, журналіст.

Народився 1775 р. у м. Києві у родині небагатого поміщика. Видавав журнал “Улей” (1811-1812), в якому опублікував першу в Росії теоретичну статтю з бібліографії. В. Анастасевич вперше використав термін “книгознавство”. Висунув ідею організації бібліографічних товариств.

В працях “О библиографии” (1811), “О начале ведомостей и повременных изданий (газет и журналов) в Европе”, “ О необходимости содействия русскому книговедению” (1820) не лише пояснював роль бібліографії, а й підкреслював її значення як засобу констатації успіхів просвітництва, вбачав обов’язковою умовою належного наукового рівня систематизацію матеріалів. Висунув низку практичних пропозицій: удосконалення схем бібліографічного опису, організація колективної роботи з бібліографування журнальних статей, поліпшення бібліотечного обслуговування. В. Анастасевич застосував оригінальну схему групування літератури за об’єктами людського пізнання, запровадив систематичний бібліотечний каталог.

Найвідоміша бібліографічна праця науковця — “Роспись российским книгам для чтения из библиотеки В. Плавильщикова, систематическим порядком расположенна” ( ч. 1—3, 1820).

Балика Дмитро Андрійович (1894-1971) — український бібліотекознавець і бібліограф, автор теоретичних праць з питань бібліотекознавства, бібліографії.

Народився у 1894 р. в м. Седнів на Чернігівщині. Навчався в Петербурзькому політехнічному інституті на електромеханічному відділенні (1912-1916). У 1920 р. закінчив педагогічне відділення Томського університету, потім викладав там педагогіку. Працював бібліотекарем у Києві в бібліотеці Військово-політичної школи Українського військового округу, у 1925-1930рр. — у Публічній бібліотеці України. З 1930 р. жив у м. Нижній Новгород, де працював в педагогічному інституті.

Перші друковані праці — результат спостережень і роздумів дослідника щодо поліпшення бібліотечної справи, позашкільного читання. Д. Балика писав статті, спрямовані на удосконалення предметного каталога, бібліотечної технології, методики спілкування з читачем, зокрема розробив нову схему, принципи, показав переваги предметного каталога. Він склав бібліографічний покажчик “Вивчення українського читача” (1920-ті рр.), куди увійшли праці українських письменників (Б.Грінчека, П.Куліша, І.Франка та ін), видатних науковців, відомості про діяльність культурно- просвітницьких громад; подав перелік українознавчих видань, що були заборонені на території України. Бібліотекознавча теорія Д.Балика найповніше втілена в працях “Аналітичний та систематичний метод вивчення читачівства” (1928). У праці “Бібліологічна соціологія” (1933) характеризує погляди відомих книгознавців О.Ловягіна, М.Лісовського, М.Куфаєва. Головна праця дослідника — ’’Бібліотека в минулому”(видання Українського наукового інституту книгознавства, “Науково-популярна бібліотека книгознавства”).

Берков Павло Наумович (1896 — 1969) — книгознавець, дослідник історії книги.

Народився у 1896 р. в м. Аккермані на Одещині. Навчався в Одеському та Віденському університетах на історико-філологіч- ному факультеті. Працював в інституті Літератур і мов Заходу і Сходу при Санкт-Петербурзькому університеті, де займався вивченням літератури XVIII ст. Вже в цей період вчений зацікавлюється історією книги. Коли організували Інститут книги у м. Санкт-Петербурзі в 1932 р. П. Берков очолив відділ книги.

Теоретичні питання бібліографії, бібліофільства і історії книги розроблялись дослідником у статтях “Развития истории книги как науки” (1931), “Предмет и обьем истории книги как науки” (1936), монографіях “Введения в технику литературоведческого исследования” (1955), “Библиографическая євритсика” (1960), “О людях и книагх”(1965), “Русскиє книголюбы” (1967) та у фундаментальній праці “История советского библиофильства”(1971).

Науково-громадська робота П. Беркова була пов’язана з пропагандою книги та її вивчення. У 20-30-их рр. він викладав на курсах бібліотекознавства, що існували при Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна, що в Санкт-Петербурзі, був головою Інформаційно-бібліографічної комісії міжнародного комітету славістів (1958-1963).

Окремі праці П. Беркова, що стосувались вивчення книги, були зібрані у виданні “Избранное” (1978), що входили в серію “Труды отечественных книговедов” (видавництво “Книга”).

Книгознавець також грунтовно вивчав праці своїх попередників — бібліографів: «Идеологическая позиция В. С. Сопикова в “Опыте российськой библиграфии” (1933), “А. Мезьер — библио- граф-романтик”(1962), “А. И. Фомин (1887-1939). Очерк жизни и научной деятельности” (1949) та ін.

Займаючись історією книги та книгознавства, вчений вважав, що історіографія і книгознавство мають відповідати потребам сучасності. Він розглянув бібліографію як самостійну науку, яка має свої специфічні методи, чітко окреслене коло питань.

Биковський Лев Юстимович (1895 — 1992) — теоретик-кни- гознавець, бібліотекар, громадський діяч.

Народився 1895 р. у с. Вільхівці на Київщині. Після закінчення школи переїхав до Петербурга, де навчався у політехнічному, а згодом в лісотехнічному інституті. Вивчав філософію у Варшавському університеті (1921 — 1922), закінчив економіко-кооператив- ний факультет Української господарської академії (1927). Працював у Національній бібліотеці України (1918), де під впливом Ю. Меженка захопився книгознавством і бібліографією, оволодів теорією їх дослідження.

Книгознавчу та бібліографічну діяльність Л. Биковського можна поділити на такі періоди: київський (до 1921), варшавський і чехословацький (1921 — 1948), американський (1948 — 1992).

Працював секретарем видавничого товариства “Друкар”, у народній бібліотеці у Києві, керівником її загального відділу (1919) ; заснував товариство бібліологів у Варшаві і редагував його часопис “Українське кингознавство” (1922 — 1923). Провадив широку редакційно-видавничу працю в Празі, започаткував видання серії “Книгозбірня українського бібліографічного мікроба” (1924 — 1926), був представником Українського наукового інституту книгознавства у Польщі (1928 — 1929), засновником бібліотекарської школи (1929), директором Варшаської бібліотеки 30 — 40-х рр., членом першої управи Української Вільної Академії Наук у США (1950).

Л. Биковський всебічно вивчав не лише українську друкарську справу, книжкову культуру, а й ґрунтовно осмислював концептуальні теоретичні засади книгознавства, зокрема виділив в українсьому книгознавстві два періоди: столичний (1917 — 1919) і провінційний (1920 — 1921). Столичний період вважав суто бібліграфічним, а провінційний — часом формування комплексу складових книгознавуства. Вчений визначив, що книга діє в системі “книготворення — книгопоширення — книговживання “. Погляди дослідника суттєво вплинули на формування концепції книгознавства як науки, стали основою сучасної теорії книгознавчих дисциплін. Доробок вченого здобув широке визнання у світі.

Грінченко Борис Дмитрович (1863 — 1910) — письменник, літературний критик, публіцист, педагог, журналіст, видавець, бібліограф.

Народився у 1863 р. у с. Вільховий Яр на Харківщині у дрібно- поміщицькій родині. Навчався у Харківському реальному училищі, звідкибув виключений за розповсюдження забороненої літератури. У 1881р. склав іспит на звання народного вчителя, став вчителювати у сільській школі.

З 1902 р. жив в Києві, редагував першу українську щоденну газету “Громадська думка” (з 1905), (“Рада”),а пізніше журнал “Нова громада” (1906), у 1906 — 1909 рр. очолював товариство “Просвіта”.

Б. Грінченко упорядкував і з додатком власного матеріалу видав “Словник української мови” (1907 — 1909), що містив 68 000 слів, та започаткував унормування українського правопису.

У 1894 — 1900 рр. завдяки Б. Грінченкові діяло видавництво у Чернігові, де було видруковано 45 художніх та науково-популярних видань, понад 200 тис. примірників (твори П. Грабовського, М. Коцюбинського, Л. Глібова, Т. Шевченка, Ю. Федьковича; науково- популярна та просвітницька література).

Чи не першою його спробою в галузі бібліографії´ треба вважати “Каталог книг учительської бібліотеки” (1888), складений за пропозицією Алчевської. Та найціннішим викладом Б. Грінченка в українську бібліографію були його праці з українського фольклору і перш за все “Литература украинского фольклора. 1777 — 1900. Опыт библиографического указания” (1901). Всього покажчик містить 1763 назви видань російською, українською та іншими мовами. Урім того Б. Грінченко підготував ряд оригінальних бібліографічних покажчиків: “Огляд етнографії” (з 1903 р.), “Каталог печатных книг музея украинских древностей В. В. Тарнавского” (1900), “Огляд української лексикографії” (1905) та інші. Підготував бібліографічну працю “Перед широким світом” (1907), що підсумувала проведені Б. Грінченком соціологічні дослідження народного читання.

Огляди Б. Грінченка займали головне місце в мовознавчій бібліографії. Вони друкувалися в 1905 — 1907 рр. в “Записках Наукового товариства ім. Т. Шевченка”.

В бібліографічній діяльності книгознавця істотне місце займала його робота в бібліографічних відділах журналів “Зоря”, “ЛНВ” та ін.

Певний вклад вніс Б. Грінченко в розвиток бібліотечної справи на Україні. Зокрема, упорядкував бібліотеку Чернігівського губернського земства.

Деніс Міхаель (1729 — 1800) — бібліограф, один з перших теоретиків книгознавства.

Народився у 1729 р. у м. Шердинг, Верхня Австрія. Працював у Віденській придворній бібліотеці з 1784 р., де підготував до друку дві наукові праці — “Нарис бібліографії” (1774) та “Нарис історії літератури” (1776), які пізніше доопрацював та об’єднав у грунтовне дослідження “Вступ до книгознавства”: т. 1 — “Бібліографія”, т. 2 — “Історія літератури” (1777 — 1778). У праці загалом було за- бібліографовано майже три тисячі назв видань. Кожений том мав особливий зміс