Основи організації бізнесу

9.4. Керування ризиками в бізнесі

Керування й ризик — взаємозалежні компоненти економічної системи Керування ризиком (ризик-менеджмент) полягає в прогнозуванні несприятливих подій і вживанні заходів, що попереджають негативні наслідки цих подій.

Система керування ризиком в бізнесі базується на класифікації ризиків. Насамперед ризики поділяють на зовнішні, не пов’язані безпосередньо з діяльністю самого підприємства, і внутрішні, породжені цією діяльністю.

В умовах перехідної економіки України зовнішні фактори являють собою вагомий компонент загального ризику в бізнесі. Цей вид ризиків включає наступні підвиди:

- політичні ризики;

- соціально-економічні ризики;

- екологічні ризики;

- науково-технічні ризики;

- транспортні;

- комерційні.

Політичні ризики пов’язані з можливими змінами курсу влади, зміною пріоритетів у її діяльності. Особливе значення вони набувають у країнах з непостійним законодавством, де не вироблені традиції й культура підприємництва.

Політичні ризики підрозділяють на чотири групи:

1) ризик націоналізації й експропріації без адекватного відшкодування — він має на увазі як експропріацію так і примусовий викуп владою майна компаній, так і просте обмеження доступу інвесторів до керування активами;

2) ризик трансферту — він пов’язаний з обмеженнями на конвертування місцевої валюти (прикладом може служити ситуація, коли підприємство працює рентабельно, одержуючи прибуток у місцевій валюті, але не в змозі перевести цей прибуток у валюту інвестора, для того щоб розрахуватися за кредит);

3) ризик розриву контракту через дії влади країни, у якій знаходиться компанія-контрагент,— сюди відносять ті випадки, коли не допомагають ні передбачені в договорі штрафні санкції, ні арбітраж; контракт розривається за незалежних від ділового партнера причин, наприклад у зв’язку зі зміною національного законодавства;

4) ризик військових дій або цивільних бездіянь — він здатний приректи підприємців на більші втрати й навіть банкрутство.

Соціально-економічні ризики обумовлені соціально-демографічною ситуацією в регіоні, станом споживчого ринку, рівнем інфляції, регіональними, галузевими й міжгалузевими відтворюваними потоками.

Екологічні ризики визначаються погодно-кліматичними умовами й характером промислового виробництва як джерела підвищеної небезпеки.

Науково-технічні ризики в першу чергу сполучені з тією погрозою економічної безпеки підприємства, яку несе в собі науково-технічний прогрес. Наприклад, відчутний удар по економічній безпеці здатне нанести освоєння конкурентами нових технологій, істотно знижує витрати, або випуск товару, який заміщає (скажемо, поява паперової й пластмасової тари замість скляної). Серед небезпек, зобов’язаних своєю появою науково-технічному прогресу, слід назвати промислове шпигунство.

Транспортні ризики обумовлені небезпеками, які виникають під час перевезення вантажів автомобільним, залізничним, морським і річковим транспортом.

Комерційні ризики відбивають небезпеку втрат, викликаних фінансово-господарською діяльністю, і містять у собі наступні групи ризиків:

1) майнові — ймовірність втрати майна в результаті стихійних нещасть, розкрадань, аварій і т.п.;

2) виробничі — ймовірність нанесення збитків від зупинки виробництва через загибель і ушкодження основних фондів, впровадження нової техніки й технологій;

3) відповідальності — ймовірність нанесення шкоди третім особам, навколишньому середовищу й співробітникам підприємства;

4) фінансові — ймовірність втрат фінансових ресурсів.

Оскільки процес виробництва являє собою сукупність основних, допоміжних і обслуговуючих процесів праці, у коленій із цих сфер проявляються свої специфічні фактори ризику.

Так, в основному виробництві одним з найпоширеніших факторів ризику є аварії, позапланові зупинки устаткування або призупинення технологічного циклу через змушене переналагодження обладнання, порушення персоналом технологічної дисципліни і т.д. Розкрадання матеріальних цінностей і руйнування устаткування у формі безпричинного й схованого вандалізму загрожує фізичному майну й персоналу підприємства.

У сфері допоміжного виробництва можуть мати місце перебої енергопостачання, подовження тривалості ремонту устаткування, аварії допоміжних систем (вентиляції, систем тепло- і водопостачання та ін.), непідготовленість інструментального господарства до освоєння нового виробу і т.д.

Обслуговування основного виробництва несе в собі такі ризики, як: збої в роботі служб, що забезпечують функціонування основного й допоміжного виробництва; аварії або пожежі на складах; вихід з ладу обчислювальних потужностей у системі обробки інформації. Тут також виникає небезпека розкрадання, але не фізичного майна, а інтелектуального надбання підприємства (наприклад, небезпека недостатньої патентної захищеності продукції підприємства й технології її виготовлення, погроза промислового шпигунства).

Відтворювальна діяльність породжує ризики, пов’язані з інвестиційною активністю, набором, підготовкою й підвищенням кваліфікації кадрів.

У сфері обігу виникають ризики порушення підприємствами — суміжниками погоджених графіків поставки сировини й комплектуючих, банкрутства й самоліквідації контрагентів.

Керування підприємством відбувається на стратегічному й тактичному рівнях, ініціюючи відповідно до цього дві категорії ризиків:

1) стратегічні, у тому числі ризики:

- помилкового вибору або неадекватного формулювання цілей підприємства;

- невірної оцінки стратегічного потенціалу підприємства;

- розробки стратегічного плану на основі помилкового прогнозу розвитку зовнішнього економічного середовища;

2) тактичні, у тому числі ризики:

- викривлення або часткової втрати змістовної інформації при переході від стратегічного до тактичного планування;

- неякісного керування.

Крім того, існують оперативні ризики, що проявляються при практичній реалізації тактичних рішень.

Рішення будь-якого рівня випробовують на собі вплив як зовнішніх, так і внутрішніх факторів ризику. Однак вплив зовнішніх факторів на стратегічне рішення куди сильніше, ніж на тактичні й оперативні.

Виявлення й ідентифікація ризиків належить до найважливіших завдань сучасного економічного аналізу й керування діяльністю виробничого підприємства. Вирішувати це завдання покликаний ризик-менеджмент.

Керування ризиком виробничого підприємства містить у собі стратегічний і тактичний аспект.

Стратегія ризик-менеджменту базується на довгочасних цілях і оцінках невизначеності господарської ситуації, на довгостроковому прогнозуванні й плануванні, виробленні обґрунтованої концепції умов невизначеності, що дозволяє не допустити або зменшити несприятливий вплив на результати виробництва стохастичних факторів і в кінцевому результаті одержати підприємницький дохід.

Стратегія визначає тактику, тобто сукупність методів і прийомів, використаних у даній економічній ситуації для досягнення поставлених цілей.

Керування ризиком складається із чотирьох складових, які випливають один за одним: 1) ідентифікація (встановлення) ризику; 2) оцінка ризику;

3) запобігання (контроль) ризику; 4) фінансування ризику.

Ідентифікація ризику припускає виявлення джерел небезпек, що загрожують страхувальникові й здатні завдати шкоди його майновим інтересам (об’єкту страхування).

Вище ми вже відзначали, що за походженням прийнято виділяти природні, екологічні, політичні та інші ризики. Завдання ідентифікації небезпечних ситуацій і ризиків дуже важлива для успіху ризик-менеджменту. Страхові компанії для їх рішення, як правило, залучають штатних і позаштатних експертів. Професійна експертиза дозволяє встановити склад ризиків, характер і силу їх впливу на кожен елемент окремо й на об’єкт у цілому.

Оцінка ризику зводиться до оцінки ймовірності (частоти) виникнення небезпеки, прогнозуванню ймовірних втрат і їх вартісному вираженню. При цьому використовують наступну шкалу (табл. 3).

Таблиця 3. Шкала оцінки ризику

Категорія ризику

Ймовірність ризику

Вплив ризику

5

Досить ймовірний

Катастрофічний

4

Ймовірний

Критичний

3

Ймовірний, але не дуже

Серйозний

2

Не виключений

Несуттєвий

1

Не ймовірний

Незначний

Метою кількісного і якісного аналізу ризиків служить узгодження страхувальником і страховиком обсягу страхового покриття й вироблення стратегії фінансування ризиків.

Звичайно кількісну оцінку ризиків одержують за допомогою методів математичної статистики, вибір яких залежить від сфери, галузі й виду підприємницької діяльності.

Запобігання (контроль) ризику має на увазі реалізацію комплексу організаційно-технічних заходів, що вживають із метою мінімізації збитку. До цих заходів прибігають як на стадії приймання ризику на страхування, так і протягом терміну дії договору страхування й у процесі врегулювання збитків у випадку настання страхової події. Запобігання ризику повинне носити характер повсякденної діяльності для обох сторін договору: і для страхувальника, і для страховика.

Визначені заходи страхувальник і страховик реалізують кожен окремо й за спільним планом.

Сукупність дій, що вживають, повинна порівнюватися з результатами щоб, в остаточному підсумку, превентивні кроки окупили себе.

Витрати з контролю над ризиком, які несе страхова компанія, складаються із трьох складових:

1) витрат, безпосередньо пов’язаних з контролем над ризиком і його профілактикою;

2) неминучих збитків, які не можна ні передбачити, ні попередити, ні за яких умов;

3) адміністративних витрат на контроль.

Фінансування ризику полягає у виділенні засобів для самострахування, взаємного страхування й страхування з метою захисту майнових інтересів при настанні певних подій.

Фінансування ризику із грошових фондів, сформованих страховиками із внесків, що сплачуються страхувальниками (страхових премій), найбільше, переважно тому, що носить найменш витратний характер. Страхування ймовірних втрат не тільки служить надійним захистом, але й підвищує відповідальність керівників підприємств, примушуючи їх серйозно ставитися до розробки й прийняття поточних рішень, регулярно проводити превентивні заходи у відповідності зі страховим договором.

Однак фінансування ризиків через страхування не завжди прийнятно для підприємств. Зокрема, воно не пасує виробникам, що освоюють нові види продукції або нові технології. Справа в тому, що страхові компанії, не розголошуючи статистичні дані для актуарних розрахунків, неохоче страхують ці види ризиків.

Вибираючи спосіб зниження ризику, підприємець або менеджер повинен у першу чергу з’ясувати, чи може цей ризик бути предметом страхування чи ні. Якщо ризик не страхується, слід перейти до розгляду інших методів нейтралізації небезпеки.

Критерії страхового ризику випливають із сутності страхування як механізму, за допомогою якого клієнт відводить від себе фінансові наслідки ризику й переносить їх на страхову компанію, сплачуючи за це страхові премії.

Як ми вже відзначали, страхуванню підлягають тільки ті ризики, для яких можна виміряти розмір можливого збитку і ймовірність настання страхового випадку. При віднесенні ризику до страхового керуються наступними критеріями:

- ризик можливий;

- ризик носить випадковий характер;

- факт настання страхового випадку невідомий у часі й просторі;

- випадковий прояв ризику співвідноситься з однорідною сукупністю схожих ризиків, так що стосовно нього може бути застосований закон більших чисел;

- наслідок ризику об’єктивно вимірний, має фінансове (грошове) вираження (у вимірювану вартість ризику входить кілька основних показників, що характеризують наслідок ризику: людські страждання, фінансові збитки, упущені можливості, загублений час і т.п.);

- настання страхового випадку не перебуває в причинному зв’язку з діяннями страхувальника або іншої зацікавленої особи;

- ризик є чистим, тобто здатний лише нанести збиток;

- ризик за перевагою суб’єктивний, тобто носить особистий характер, як відносно джерела, так і наслідків;

- страхова подія не прийме розміри катастрофічного нещастя;

- страховий захист від ризику не суперечить суспільним інтересам.

Перераховані критерії не є чітко зафіксованими, але їх значення дуже велике.

Існування достатньо великого числа схожих (однорідних) ризиків дозволяє застосовувати теорію ймовірності й закон більших чисел. Коли це спостерігається, мова йде про нормальні ризики. Ризик, який нижче нормального, сприятливий для страховика й одержує покриття на звичайних умовах договору страхування. Ризик, який вище нормального, не завжди сприятливий для страховика, а тому вимагає введення в договорі особливих умов і застосування додаткових методів оцінки ризику (до них прибігають при страхуванні великих ризиків, особливих ризиків і ризиків стихійних лих).

Очікування реалізації ризику вносить невизначеність у дії сторін договору страхування.

Страхувальник поставлений у стан невідомості в часі й просторі настання небезпеки. Тому він заздалегідь оплачує передбачення ризику.

Страховик професійно цікавиться ймовірністю настання страхової події стосовно всієї страхової сукупності. Головне завдання страховика полягає в тому, щоб бути постійно готовим протягом усього терміну дії договору страхування надати грошові кошти зі страхового фонду у відшкодування збитку при настанні страхового випадку. Отже, страховик піддає себе небезпеці тільки одного специфічного ризику — технічного ризику страховика, пов’язаного зі здійсненням дуже складної й багатогранної страхової діяльності.