Теорія держави та права

7. Загальна характеристика Конституції України 1996 р.

Структура Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України, побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвіду. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює тринадцять розділів, “Прикінцевих положень” (розділ XIV) та “Перехідних положень” (розділ XV).

Перший розділ Конституції, незважаючи на його традиційну для багатьох сучасних конституцій назву “Загальні засади”, фактично закріплює основні засади конституційного ладу України, основою якого є людина як найвища соціальна цінність (стаття 3).

Про визнання самоцінності людини як такої свідчить і той факт, що розділ II, присвячений правам і свободам людини і громадянина та їх гарантіям, вміщений відразу ж після розділу “Загальні засади”.

Таким чином Конституція рішуче й наполегливо відходить від притаманного лише тоталітарним режимам ставлення до індивіда як до “гвинтика” всемогутньої держави і сприяє утвердженню людини з її інтересами і потребами як центру громадянського суспільства. Виходячи з принципу народного суверенітету, третій розділ Конституції України визначає засади таких форм безпосереднього народного волевиявлення як вибори і референдум.

У наступних п’яти розділах, присвячених організації державної влади, проводиться принцип її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, хоч слід зазначити, що зробити це абсолютно чітко в сучасних умовах не вдалося конституції жодної країни. Не є винятком з цього погляду також Конституція України.

Не вписується, зокрема, у вказаний розподіл статус глави держави - Президента України, якому присвячений розділ V Конституції. Йому передує розділ “Верховна Рада України”, що, однак, само по собі не може служити підставою для висновку про форму державного правління в Україні.

Певні особливості притаманні також статусу прокуратури в Україні, що не дозволяє віднести її до органів виконавчої влади, як це у більшості європейських країн. Розділ VII, присвячений прокуратурі, розташований у зв’язку з цим між розділом VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” і розділом VIII “Правосуддя”.

Розділи IX і X Конституції відображають специфіку територіального устрою України, зокрема наявність у її складі Автономної Республіки Крим. Місцевому самоврядуванню в ній присвячений розділ XI.

Окремо від розділів, що визначають статус основних складових частин державного механізму, розташований розділ, що закріплює функції і повноваження Конституційного Суду України.

Це пояснюється як специфікою його правової природи, так і особливою роллю цього державного органу в забезпеченні верховенства Конституції та її охороні. Завершує основну частину Конституції України розділ, у якому встановлюється порядок внесення змін до неї. Разом з тим, не можна не помічати, що порівняно з Конституцією УРСР 1978 року предмет регулювання чи іншими словами сфера політичного, економічного, соціального і духовно-культурного життя чинною Конституцією України помітно звузився. І це цілком виправдано.

Як показує наш попередній досвід, надмірне розширення предмета конституційного регулювання неминуче призводить до одержавлення суспільства, заміни механізмів його саморегуляції механізмом тотального державного регулювання, до повної залежності особистості від патерналістської держави.

Викладене дає підстави для висновку, що Конституція України за предметом регулювання належить до так званої ліберально-етатиської конституційної моделі, яка поєднує традиційний лібералізм (відповідно до якого сфери економічного, соціального і духовно-культурного життя залишаються за межами конституційного регулювання) з поміркованим етатиським початком (тобто з обмеженим регулюванням названих сфер).

Така конституційна модель у сучасному цивілізованому світі вважається оптимальною. “Прикінцеві положення” Конституції містять норми, що визначають час набуття нею чинності та, зважаючи на історичне значення Конституції для Українського народу, проголошують день її прийняття державним святом - днем Конституції України. “Перехідні положення” встановлюють:

  • межі чинності законів та інших нормативних актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією;
  • строки введення в дію окремих конституційних норм, які в силу об’єктивних причин не можуть бути реалізовані одразу;
  • порядок і строки формування передбачених Конституцією органів державної влади й органів місцевого самоврядування;
  • тимчасові винятки для застосування деяких конституційних норм тощо. Значення цього розділу Конституції полягає в тому, щоб забезпечити нормальне функціонування державного механізму і правової системи у перехідний період.