Теорія держави та права

39. Поняття та структура суб’єктивного права

У юриспруденції термін “право” використовується для позначення двох досить взаємозв’язаних, але різних явищ: одне з них іменується об’єктивним правом, інше - суб’єктивним юридичним правом. Розглянемо ці поняття детальніше.

Об’єктивне право - це різновид соціальних норм, соціальний регулятор, тобто як би “право взагалі”. Характерно, що в цьому сенсі про право неможливо говорити в множині: якщо йдеться про “права”, то маються на увазі права суб’єктивні. Коли об’єктивне право розглядається поза зв’язком з суб’єктивним юридичним правом, то його називають просто “правом”:

цивільне право, адміністративне право і т.і.

Суб’єктивне юридичне право - явище, тісно пов’язане з об’єктивним правом, обумовлене їм, виникає на його основі, але проте якісно від нього відрізняється, тобто інше явище.

Аналізуючи дане питання, слід відразу розмежувати дві проблеми:

а) проблему об’єктивного і суб’єктивного в праві;

б) проблему об’єктивного права і суб’єктивного права.

Перша має філософський характер і сенс її в тому, щоб визначити, в якій мірі те явище суспільного життя, яке юристи іменують “об’єктивним правом” - об’єктивно, а в якій - суб’єктивно.

Друга проблема знаходиться в площині юриспруденції, і суб’єктивне юридичне право тут називається “суб’єктивним” лише з однієї причини: воно є чимось таким, що належить суб’єкту. Тому його навіть простіше було б іменувати не “суб’єктивним”, а “суб’єктним” правом.

Іноді можна зустріти таке визначення: “суб’єктивне право - це право суб’єкта”.

Окрім явної неповноти і тавтології, воно страждає ще одним серйозним недоліком. Адже через таку специфічну обставину, як існування в правознавстві ще одного, якісно відмінного, розуміння слова “право” - як особливого різновиду соціальних норм, можна дійти досить абсурдного висновку: суб’єктивне юридичне право є якась система норм, що чомусь належить окремому суб’єкту.

У визначенні суб’єктивного юридичного права повинно бути дано пояснення кожному з трьох слів, що становлять даний термін:

а) чому воно “суб’єктивне”;

б) що означає “юридичне;

в) який сенс в цьому випадку вкладається в слово “право”.

Суб’єктивне юридичне право - це надана суб’єкту права юридичними нормами в цілях задоволення його інтересів міра можливої ( або дозволеної) поведінки в правовідносинах, забезпечена кореспондуючим обов’язком іншого суб’єкта цих правовідносин і гарантована державою. Дане визначення базується на наступних ознаках:

  1. Йдеться про можливість певної поведінки;
  2. Ця можливість надається не будь-кому, а суб’єкту права (особі правоздатній);
  3. Надано суб’єкту права в цілях задоволення його інтересів;
  4. Існує в правовідносинах;
  5. Має свої межі, будучи мірою поведінки. Порушення цих меж є зловживання правом;
  6. Суб’єктивне юридичне право не може існувати поза зв’язком з відповідним юридичним обов’язком, без реалізації якого не може бути реалізовано і саме право;
  7. Реалізація гарантується можливістю застосування державного примусу по відношенню до носія кореспондуючого (відповідного) юридичного обов’язку або іншими способами правового захисту;
  8. Має юридичну природу, яка виявляється в тому, що:

а) можливість певної поведінки надається юридичними нормами;

б) здійснення цієї можливості гарантується державою.

Характеризуючи суб’єктивне право, що виникає на основі юридичних норм, не слід виключати з його терміну -’’суб’єктивне юридичне право” слово “юридичне”. Хоча часто говорять таким чином: “суб’єктивні права і юридичні обов’язки”.

При цьому упускаючи з вигляду, що суб’єктивні права можуть бути і неюридичними. Адже право - не єдиний соціальний регулятор.

Скільки існує видів соціальних норм, стільки ж існує і видів суб’єктивних прав: на основі норм моралі виникають суб’єктивні моральні права, на основі корпоративних норм - суб’єктивні права членів громадських організацій і т.і. Принциповий механізм дії соціальних норм єдиний: норма - фактичні умови - суб’єктивні права і обов’язки.

Суб’єктивне юридичне право має внутрішню організацію, тобто певну будову. Елементи його будови називають правомочністю. Пропонується у складі суб’єктивного юридичного права виділяти як мінімум три правомочності:

  • вид і міру можливої поведінки його володаря (право на свої дії);
  • можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб (право на чужі дії);
  • можливість вдатися в необхідних випадках до примусової сили державного апарату (право домагання щодо відновлення порушеного права).

Якщо говорити коротко, то це:

а) право на позитивні дії;

б) право вимоги;

в) право домагання

Останню правомочність іноді виділяють в самостійне суб’єктивне юридичне право в рамках охоронних правовідносин. Діалектичною протилежністю суб’єктивного юридичного права є суб’єктивний юридичний обов’язок. Вони нерозривно зв’язані і не можуть існувати один без одного. Право одного суб’єкта не може бути реалізовано поза реалізацією відповідного обов’язку іншого суб’єкта. Існування ж обов’язку поза зв’язком з суб’єктивним правом позбавлене сенсу.

Тому відома теза про те, що “не може бути прав без обов’язків”, не тільки відображає загальні засади соціальної справедливості, але і виступає проявом суто правової закономірності в механізмі дії юридичних норм.

Суб’єктивний юридичний обов’язок - це покладена на суб’єкта права юридичними нормами, в цілях задоволення інтересів уповноваженого суб’єкта, міра належної поведінки у правовідносинах, реалізація якої забезпечена можливістю державного примусу.

Визначення суб’єктивного юридичного обов’язку відображає наступні його характерні риси:

  1. Йдеться про необхідність певної поведінки;
  2. Може бути покладений лише на правоздатну і дієздатну особу;
  3. Покладається на суб’єкта права в цілях задоволення інтересів уповноваженого суб’єкта;
  4. Існує в правовідносинах;
  5. Належна поведінка має свої межі (міру);
  6. Не може існувати поза зв’язком з суб’єктивним юридичним правом;
  7. Реалізація забезпечена можливістю державного примусу;
  8. Має юридичну природу, яка виражається в тому, що:

а) необхідність певної поведінки покладається на суб’єктів нормами права;

б) реалізація забезпечується можливістю державного примусу.

Щодо структури суб’єктивного юридичного обов’язку, то вона має наступний вигляд:

а) необхідність здійснювати певні дії чи потреба утримуватись від їх здійснення (наприклад заборона балансоутримувачу здачу в оренду приміщень які не належать йому на праві власності);

б) необхідність для право зобов’язаного суб’єкта належним чином відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого суб’єкта (при зверненні власника майна, яке знаходиться в користуванні іншої особи повернути це майно);

в) необхідність нести негативну юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання цих вимог (кримінальна відповідальність за залишення особи в небезпечному для життя становищі, або ненадання допомоги).

Не дивлячись на те, що суб’єктивні юридичні права і обов’язки, як і всі діалектичні протилежності істотно відрізняються один від одного, разом з тим вони мають і загальні риси. Об’єднує їх наступне:

По-перше, загальна юридична природа: і право, і обов’язок витікають з юридичних норм і гарантуються державою;

По-друге, і право і обов’язок реалізуються через поведінку.

Суть цієї відмінності полягає в тому, що:

По-перше, право - це міра можливої поведінки, а обов’язок - міра належної поведінки;

По-друге, реалізація права залежить від волі уповноваженої особи, а воля зобов’язаної особи в цьому відношенні детермінована жорстко: вона повинна реалізувати свій обов’язок.

По-третє, відмінність права і обов’язку також в тому, що якщо перше містить благо для свого володаря, то другий здійснюється не на користь свого носія, а на користь іншої особи, а саме - уповноваженої.

На закінчення можна відмітити, що в цілому суб’єктивні обов’язки так само, як і суб’єктивні права, можуть бути неюридичними: суб’єктивні моральні обов’язки, суб’єктивні обов’язки членів громадських організацій і т.і.