Теорія держави та права

52. Поняття і види форми (джерел) права

Питання джерел, природи права належать до “вічних”, оскільки людина на кожному з етапів свого індивідуального і суспільного розвитку відкриває в праві нові якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явищами і сферами життєдіяльності суспільства.

Звернувшись до історії питання можна виявити самі різні наукові школи, кожна з яких відстоює своє уявлення про джерела права в суспільстві.

Так представники юридичного позитивізму джерелом права вважають закон. Представники соціологічної школи права вважали, що сукупність юридичних норм в суспільстві завжди відображає лише якусь частину права, як порядку суспільних відносин, що склався, і тому, коріння права слід шукати в самому суспільстві.

Представники природньо-правової доктрини вважають, що природа вписує в свідомість людей їх основні права і свободи. Такі права і свободи одержали назву невідчужуваних від людини прав, або природних прав. їх походження неможливо не зрозуміти і не пояснити поза людиною, оскільки вони - її невід’ємна властивість, атрибут.

Таким чином, навіть простий погляд показує, що існують різні підходи до розуміння поняття джерел права. В юридичній літературі прийнято виділяти:

а) джерело права в матеріальному розумінні (це суспільні відносини, які розвиваються - форми власності, система економіко-господарських зв’язків і т.і.). При цьому необхідно визнати, що право приватної власності є основою всіх прав людини взагалі;

б) джерело права в ідеальному розумінні (під яким розуміється правова свідомість);

в) джерело права в юридичному розумінні (в даному випадку мають на увазі різні форми виразу та об’єктивації правових норм).

Під джерелом права в юридичному розумінні розуміються форми виразу та об’єктивації нормативної державної волі. Це і є зовнішня форма права в істинному значенні терміну.

Форма права показує, яким способом держава створює та фіксує ту чи іншу норму права і в якому реальному образі ця норма доводиться до свідомості членів суспільства. Отже, зовнішню форму права можна визначити як спосіб існування, виразу і перетворення правових норм.

Поняття “форма права” і “джерело права” досить тісно взаємозв’язані, але не співпадають. Якщо “форма права” показує, як організований і виражений зовні зміст права, то “джерело права” вказує на витоки формування права, систему чинників, що зумовлюють його зміст і форми виразу.

Тепер, після розгляду термінологічного аспекту проблеми джерел (форм) права доречним є розгляд поняття форми (джерела) права, їх класифікації та розгорнутої характеристики.

Форми (джерела) права - це державно-офіційні способи закріплення та зовнішнього прояву норм права, що засвідчують їх загальнообов’язковий характер, тобто це способи форми вираження і закріплення державної волі.

За допомогою форми, право знаходить свої невід’ємні риси і ознаки: загальнообов’язковість, загальновідомість і т.і. Відомо, що способам юридичного нормоутворення відповідають притаманні їм форми відображення юридичних норм:

  • односторонньому волевиявленню органів держави - юридичний нормативний акт;
  • двох чи багатосторонньому волевиявленню суб’єктів права на паритетних засадах - юридична нормативна угода та договір;
  • санкціюванно-правовий звичай;
  • визнанню казусу - судовий прецедент і т.і.

В правознавстві і юридичній практиці термін “джерело права” розуміється багатозначно, а іноді вживається тотожнім терміну “форми права”. Разом з тим, для юристів-практиків важливо знати і проводити чітку різницю між цими термінами для вірного використання в правозастосуванні саме форм права.

Зміст цих понять буде різним в залежності від того, в якому контексті вони вживаються - чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми, групи норм. Так, наприклад, право має внутрішню і зовнішню форму, під якими традиційно розуміється, у першому випадку, внутрішня будова права, його структура, розподіл на галузі і інститути; в другому - зовнішня форма права - це законодавство.

Внутрішньою формою правової норми є ії структура, розподіл на гіпотезу, диспозицію, санкцію, а зовнішньою - нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір.

На сьогодні у правознавстві домінує точка зору, що основною формою встановлення правових норм України є юридичні нормативно-правові акти органів держави.

До другої за значимістю форми відносять юридичні нормативні договори. Правовий звичай має обмежене застосування, а судовий прецедент не використовується в Україні практично взагалі.

Для позначення цих явищ використовується також термін “джерело права”, причому у двох аспектах: соціальне (матеріальне) та юридичне джерела права. Якщо під джерелом права розуміти те, що породжує право чи правові норми, то для суб’єктів які встановлюють правові норми, і для суб’єктів, які їх застосовують, джерела права різні.

Так, у випадку правотворчої діяльності джерелами права є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конституція, міжнародні правові угоди, правова культура, правосвідомість.

Розглянемо основні форми (джерела) права більш детально.

  • Правовий звичай - це правило поведінки, яке склалось стихійно протягом тривалого часу і ввійшло в звичку людей, ухвалене, гарантується і охороняється державою. Правовими стають ті звичаї, у яких зацікавлена більшість населення регіону чи країни. Держава робить подібні правила загальнообов’язковими для всіх тих суб’єктів, які підпадають під їх дію, а також забезпечує виконання їх вимог за допомогою державного примусу. Правові звичаї мали розповсюдження, як джерела права, в давні часи і утворювали так зване звичаєве право. В сучасному праві вони мають досить обмежене використання, за винятком ряду країн Африки і Азії;
  • Судовий чи адміністративний прецедент - це рішення по конкретній юридичній справі, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Судовий прецедент визнавався джерелом права ще в Стародавньому Римі. Рішення преторів і інших магістратів у конкретних справах вважалися там обов’язковими зразками для вирішення всіх аналогічних справ. В результаті склалася ціла система преторського права.

Юридичний прецедент застосовується тоді, коли мають місце прогалини в правовому регулюванні, чи є потреба у юридичній кваліфікації конкретних обставин, а за судом чи іншим органом держави визнається право нормотворчості, тобто офіційного формулювання юридичних норм. Судовий прецедент в якості джерела права притаманний англосаксонській правовій системі (Англія, США, Індія і т.і.);

  • Нормативний правовий акт - це виданий в особливому порядку офіційний акт - документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права.

Нормативно-правові акти є основною і найбільш довершеною формою сучасного права. їх велика питома вага в порівнянні з іншими формами права пов´язана перш за все з підвищенням ролі держави у регулюванні суспільно значущих відносин.

Широкому використанню нормативно-правових актів сприяють такі їх якості, як здатність централізовано регулювати різні суспільні відносини, швидко реагувати на зміни потреб суспільного розвитку, чіткість і доступність викладу виражених в ньому положень. Документально-письмова форма нормативно-правових актів дозволяє безпосередньо і оперативно знайомити з їх змістом населення.

Нормативно-правовий акт приймається спеціально уповноваженим на це органом держави. Проте, основною і принциповою ознакою нормативно-правового акта є те, що він встановлює, змінює або відміняє юридичні норми.

Нормативно-правові акти приймаються в рамках спеціальної процедури і їх слід відрізняти від індивідуальних правових актів.

Індивідуальні правові акти - це акти державних органів, недержавних організацій, що викликають певні правові наслідки для конкретних суб´єктів (акт про реєстрацію шлюбу, договір купівлі-продажу, постанова про накладення штрафу і т.і.). Основним джерелом права більшості сучасних країн романо-германської правової сім’ї є нормативно-правовий акт.

Також від нормативно-правових актів слід відрізняти офіційні юридичні документи, які не містять норм права і не вносять безпосередньо змін в законодавство. Вони спрямовані більше на забезпечення юридичної сили нормативних актів чина визначення основних засад їх подальшого створення. Наприклад, акти затвердження положень, правил, статутів чи акти, які складаються з декларацій, закликів.

Практичне значення має розрізнення нормативно-правових актів і актів застосування норм права, тому що останні містять правила не загального характеру, а лише індивідуальні приписи, адресовані певним суб’єктам і призначені для вирішення конкретних юридичних справ, засвідчення тих чи інших фактів.

Акти застосування - формально обов’язкове волевиявлення компетентних державних органів, посадових осіб, яке підтверджує, встановлює, змінює або припиняє юридичні права та обов’язки персоніфікованих суб’єктів права у конкретній життєвій ситуації;

• Нормативно-правовий договір - це сумісний юридичний акт, що виражає взаємне виявлення волі правотворчих органів, яким утворюється правовий акт.

Це такий документ, в якому міститься волевиявлення сторін з приводу прав і обов’язків, встановлюється їх коло і послідовність, а також закріплюється добровільна згода виконувати прийняті зобов’язання.

Нормативно-правові договори мають досить широке розповсюдження в конституційному, цивільному, трудовому, екологічному праві. Як основна нормативно-правова форма виступає в міжнародному праві. Нормативно-правовий договір характеризується тим, що його учасники добровільно вступають у відносини і покладають на себе обов’язки, що випливають з його змісту.

Юридичні нормативні договори виступають у вигляді добровільного і узгодженого рішення двох чи більше сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні угоди і т.і.).

Властивості нормативно-правового договору: 1) містить норму загального характеру; 2) добровільність висновку; 3) спільність інтересу;

1) рівність сторін; 5) згода учасників по всіх істотних аспектах договору; 6) взаємна відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання прийнятих зобов’язань; 7) правове забезпечення.

Прикладом такого договору може служити Федеральний договір Російської федерації “Про розмежування предметів ведення і повноважень між федеральними органами державної влади Російської Федерації і органами влади суверенних республік у складі Російської Федерації”;

  • Правова доктрина - одне з якнайдавніших джерел права, що набув поширення ще в Стародавньому Римі. Є безпосереднім результатом будь- яких правоположень, правил поведінки, правових принципів, що належать найбільш авторитетним представникам юридичної науки і практики, яким надається при цьому ще й загальнообов’язкове значення.

Правова доктрина - акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, поняття, юридичні категорії, які розроблені вченими з метою вдосконалення законодавства.

У романо-германській сім’ї в правовій доктрині аж до XIX ст. домінували концепції, пов’язані з вивченням, трактуванням і коментуванням римського права, реципійованого в європейських країнах в XII-XVI ст.

У англо-саксонській сім’ї доктрині не надавали такої значної ваги при оцінці ЇЇ як джерела права, як це мало місце в романо-германській сім’ї.

Мусульманська правова доктрина почала складатися з VIII ст. Саме тоді з’явилися основні правові школи. З XI ст. мусульманські правителі наполягали, щоб в разі умовчання Корану або Суни, по даному казусу, судді керувалися будь-яким змістом і при винесенні ухвал і вироків посилалися на коментарі тієї школи, на яку орієнтувався халіф.

З тих пір за відсутності правового врегулювання будь-якого відношення судді могли керуватися при виголошенні вироку - або певним доктринальним змістом, або загальними принципами мусульманського права;

  • Релігійна правова норма - акт - документ, що містить релігійну правову норму, санкціоновану державою і забезпечена нею (мусульманська правова система);
  • Принципи міжнародного права - це найбільш значущі в суспільстві норми міжнародного права.

Маються на увазі ті принципи, які не мають безпосередньо правового значення, оскільки відбиті, наприклад, в деклараціях, що мають рекомендаційний характер, але одержують таке у разі визнання їх державою.

Так, наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 15 Конституції РФ “загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила чим ті, що передбачені законом, тоді застосовуються правила міжнародного договору”.

Принципи міжнародного права виконують дві функції:

  • сприяють стабілізації міжнародних відносин (шляхом обмежуючи їх певними нормативними рамками);
  • закріплюють все нове, що з’являється в практиці міжнародних відносин (таким чином сприяють їх розвитку). Основні принципи міжнародного права зафіксовані в Статуті ООН. Широко визнано, що принципи Статуту ООН не можуть бути скасовані державами в односторонньому порядку або за угодою.