Теорія держави та права

86. Поняття та принципи законності

Термін законність є похідним від терміна закон і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці.

Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права і влади, права і держави, права і суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють в межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (через сферу правореалізації).

Законність характеризується поєднанням двох ознак:

  • зовнішньої (формальної) - обов’язком виконувати розпорядження законів і підзаконних правових актів державними органами, посадовими особами, громадянами і різними об’єднаннями;
  • внутрішньої (сутнісної) - наявністю науково обґрунтованих і відповідних праву якісних законів.

Законність - явище багатоаспектне і може виступати як принцип, метод, режим.

Законність є принципом діяльності державних органів, громадських організацій, комерційних корпорацій, посадових осіб, громадян. Принцип законності притаманний лише демократичним державам, оскільки він є антиподом сваволі і беззаконня, припускає пов’язаність всіх органів держави правовими нормами, дії в їх рамках і в ім’я їх реалізації. Разом з тим з боку діяльності держави законність виступає як певний метод державного управління суспільством, яке здійснюється виключно правовими засобами. Як метод державного управління суспільством законність означає, що:

1) органи держави і посадові особи при здійсненні своєї діяльності, розробляючи і приймаючи рішення, спираються на принципи і вимоги законності;

2) при організації реалізації прийнятих рішень вони не виходять за межі своєї компетенції;

3) при здійсненні контролю і нагляду за законністю дій учасників суспільних відносин вони додержуються правових процедур, використовують правові засоби і способи.

Метод законності є основою для застосування інших методів державного управління: організації, примусу, виховання, контролю тощо. Він припускає високий рівень правової культури й одночасно є засобом підвищення рівня загальної та правової культури.

Законність є й режим реально діючого права, стан (атмосфера) відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам, які, у свою чергу, покликані відображати принципи свободи і справедливості, закладені в праві.

Режим законності - неодмінний елемент демократії, тому що без законності демократія може перетворитися на охлократію - владу юрби. Без законності як режиму суспільно-політичного життя суспільство може бути ввергнуте в анархію і хаос, коли особа стає уразливою для безконтрольних дій з боку державної влади, незахищеною від її сваволі.

Без законності немає демократії, без демократії неможливо забезпечити законність. Законність і демократія - фактори побудови правової держави.

Що ж таке законність - принцип, метод чи режим?

І принцип, і метод, і режим. Все залежить від кута зору. Однак без принципу законності як засади діяльності державних органів, державних і громадських організацій, посадових осіб, громадян, без законності як методу державного управління суспільством не відбудеться режим законності. У широкому розумінні законність - це режим суспільно-політичного життя, створюваний:

  • державою, яка встановлює порядок видання (зміни, скасування) законів і підзаконних нормативно-правових актів, забезпечує їх відповідність потребам суспільного поступу;
  • всіма суб’єктами права (державними органами, посадовими особами, громадськими організаціями, комерційними організаціями, громадянами) у результаті однозначного розуміння і неухильного здійснення ними розпоряджень законів і підзаконних актів.

При режимі законності створюється правова атмосфера, де панують ідеї права, гуманізму, справедливості, свободи і відповідальності; особа захищена від сваволі влади, суспільство - від анархії, хаосу, безладдя і насильства.

Щодо суб’єктів законності (осіб, на яких розповсюджуються її вимоги) і сфери її дії існують різні підходи.

1) Законність стосується виконання лише законів і лише посадовцями.

При цьому, порушення законів, здійснені громадянами і іншими особами, не виступають як порушення законності, вони є порушенням правопорядку. Ця точка зору має під собою достатньо серйозну основу. Дійсно, законність не слід і не можливо ототожнювати із загальнообов’язковістю права, і сенс її існування пов’язаний, в першу чергу, саме із законами та з публічно-правовою сферою відносин в суспільстві;

2) ґрунтується на тому, що обмеження суб’єктів законності посадовцями невиправдано: принцип законності є загальним і не містить будь-яких виключень.

Законність розповсюджується на всі сфери дії права (включаючи приватно-правову) і на всі нормативно-правові акти. Таке уявлення на законність і сфери її дії, треба відмітити, є більш поширеним.

З позицій такого підходу законність визначається як “правовий режим суспільного життя, що полягає в неухильному дотриманні юридичних норм всіма її право дієздатними учасниками”.

Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності.

Принципи законності - це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги - це те, чого “вимагає” законність, тобто сформульовані в загальному виді правові розпорядження, дотримання та виконання яких робить явище (поводження, акт і т.п.) законним.

При такому підході можна виділити наступні принципи законності:

1. Верховенство закону щодо всіх правових актів.

Цей принцип припускає виключність закону, тобто підпорядкованість закону всіх юридичних актів (нормативних і правозастосовних) відповідно до їх субординації. Конституція країни має вищу юридичну силу. Всі закони повинні відповідати Конституції, підзаконні нормативні акти - законам, причому підзаконні акти приймаються і діють лише тоді, коли певні суспільні відносини не врегульовані законом. Правозастосовчі акти мають бути піднормативними, тобто відповідати нормативно-правовим актам - законам і підзаконним актам;

2. Загальність законності.

Означає, що в суспільстві всі державні органи, громадські організації, комерційні об’єднання, посадові особи, громадяни перебувають під дією закону.

Не може бути винятку ні для фізичної, ні для юридичної особи, на яку б не поширювалися вимоги законності;

3. Єдність розуміння і застосування законів на всій території їх дії.

Закони є єдиними для всієї держави, всіх її регіонів. Вони висувають

однакові вимоги до всіх суб’єктів, які перебувають в сфері їх часової та просторової дії. Єдине розуміння сутності і конкретного змісту законів забезпечує законність правозастосовчої діяльності, через однаковість застосування юридичних норм до всіх суб’єктів права;

4. Недопустимість протиставлення законності і доцільності.

Не можна відкидати закон, не виконувати його, керуючись міркуваннями життєвої доцільності (місцевої, індивідуальної та ін.), тому що такі міркування враховуються в законі. Правові закони самі володіють вищою суспільною доцільністю.

Доцільність закону означає необхідність вибору суворо в рамках закону найоптимальніших (таких, що відповідають цілям і завданням суспільства) варіантів здійснення правотворчої діяльності і діяльності з реалізації права. Наприклад, при призначенні кримінального покарання суддя, керуючись законом, повинен призначати той захід покарання, який є найдоцільнішим в даному разі, з урахуванням тяжкості злочину, особи злочинця. У кожному окремому випадку закон має додержуватися, однак в рамках закону може прийматися той захід, що є найдоцільнішим у кожному конкретному випадку.

Необхідність точного і неухильного виконання правових розпоряджень незалежно від суб’єктивного ставлення до них окремих осіб обумовлена презумпцією доцільності чинного закону;

5. Невідворотність відповідальності за правопорушення.

Означає своєчасне розкриття будь-якого протиправного діяння.

Правоохоронні органи покликані як запобігати правопорушенням, так і вести ефективну боротьбу з ними. У цьому полягає реальність законності - досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їх порушення;

6. Обумовленість законності режимом демократії.

Який передбачає суворе додержання двох типів правового регулювання:

  • спеціально-дозвільного - поширюється на всі владні державні органи і на всіх посадових осіб (дозволено лише те, що прямо передбачено законом);
  • загально-дозвільного - поширюється на громадян та їх об’єднання (дозволено все, крім прямо забороненого законом).

Дуже важливим також є додержання рівності всіх перед законом і судом, яка припускає безумовне право суб’єкта на судовий захист прав.

Ось чому, крім юридичної рівності, важливою є не лише наявність незалежного судового правосуддя, яке ґрунтується на верховенстві закону і додержанні принципу розподілу влади, але й його дієвість та ефективність. Цими вимогами законність проявляє себе як елемент (ознака) демократичного режиму.

Вимоги законності (це те, чого вимагає законність) відображають її спрямованість, обумовлену змістом норм права. На відміну від принципів, які виражають зміст законності, діють у всіх її сферах, стосуються всіх видів діяльності будь-яких суб’єктів суспільних відносин, вимоги законності пов’язані з окремими видами діяльності певних суб’єктів.

Вони є юридичними умовами (правилами) втілення в життя принципів права.

Розглянемо вимоги законності у сфері правотворчості і реалізації права.

Вимоги законності в правотворчості:

1) забезпечення відповідності змісту закону потребам життя. Для цього необхідно створювати закони на науковій основі, на основі рекомендацій і узагальнень вчених;

2) забезпечення верховенства закону щодо інших правових актів, тобто додержання субординації в нормативних актах (наприклад, укази президента повинні відповідати законам, акти уряду - указам президента);

3) забезпечення своєчасного створення закону і його скасування з додержанням певної процедури;

4) забезпечення стабільності правових актів, більш тривалого строку їх чинності, за винятком тих, які видаються на певні строки (наприклад, закон про бюджет на рік);

5) видання правових актів у тій формі, яка передбачена законом, з усіма необхідними для цього реквізитами.

Вимоги законності у сфері реалізації права:

1) наявність спеціальних і юридичних механізмів, які забезпечують

реалізацію права (додержання і виконання обов’язків, наявність можливостей для здійснення суб’єктивного права);

2) гарантоване якісне застосування права з урахуванням усіх обставин;

3) вірне тлумачення правових норм;

4) стабільність судової практики та ін.