Теорія держави та права

100. Сім’я мусульманського права

Релігійно-традиційний тип правової системи - це сукупність національних правових систем держав, що мають спільні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі:

  • релігійної норми;
  • норми-звичаю;
  • норми-традиції як основних джерел права, що являють собою тісне поєднання юридичних, моральних, міфічних розпоряджень, що склалися природним шляхом і визнані державою.

Серед типів правової системи цей тип є найрізноманітнішим і складається із трьох великих груп правових систем, поєднаних внутрішньою схожістю:

1) релігійно-общинної - поєднує групи систем мусульманського, індуського, іудейського і християнського права. Характеризується фундаментальним значенням релігійних вчень у поєднанні з тривалим збереженням общинного устрою;

2) далекосхідної (традиційної) - містить групи систем китайського і японського права. Характеризується провідною роллю релігійно-моральних доктрин у соціальному житті народу;

3) звичаєво-общинної - поєднує групи систем здебільшого африканського права. Характеризується сильним впливом звичаїв при збереженні общинних основ життя народу.

Мусульманське право - це сукупність підтримуваних державою релігійних, моральних і правових норм, що склалися на основі ісламу в тлумаченні вченими-богословами і правознавцями. Мусульманське право виникло (VII-X століття) в процесі розпаду родоплемінного ладу і становлення феодального суспільства в

Арабському халіфаті. Воно відображало взаємодію двох засад - релігійно-етичної та власне правової, та пов’язано з ім’ям Магомета - купця з Мекки (570-632 pp.), який об’єднав всі аравійські племена в один народ, створив арабську державу і поклав у його основу іслам.

На формування мусульманського права, що нерідко позначається терміном “фікх”, великий вплив справили як іслам, так й інші давні релігійні течії. Чималу роль при цьому відіграло звичаєве право.

Після смерті Магомета до початку VIII ст. його справу продовжували чотири “праведних" халіфи - Абу-Бакр, Омар, Осман, Алі та інші сподвижники пророка. Володіння релігійною і світською владою (законодавчою, виконавчою, судовою) відкривало їм широкий простір для тлумачення від імені Аллаха і Магомета релігійних джерел - Корана і Суни, в яких містилися окремі норми кримінального і цивільного права. Ці норми не були приведені у певну систему, не виділені в окрему групу, а тому праведні халіфи віддавали перевагу на основі консенсусу формулюванню нових правил поведінки.

Мусульманське право не є галуззю правової науки. Це лише одна із сторін релігії ісламу. Ця релігія встановлює догмати і закріплює:

а) у що мусульманин повинен вірити;

б) вказує, що мусульмани повинні робити і чого не робити

Мусульманське право зафіксовано у шаріаті (шлях прямування).

Він заснований на обов’язках, що покладаються на віруючу людину, а не на правах, які він може мати. Діє тільки у відношенні мусульман. Якщо одна із сторін не мусульманин шаріат не діє.

Структуру мусульманського права складають два розділи: коріння і зміст. Перший розділ пояснює з яких джерел виникають правила поведінки, що складають шаріат (божий закон).

Другий розділ вивчає зміст, тобто рішення, що вміщують норми матеріального мусульманського права.

Джерела мусульманського права:

а) коран (араб. - читання) - священна книга мусульман і перше за значенням джерело мусульманського права, як і усієї мусульманської цивілізації.

Більшість положень присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Серед норм, що регулюють взаємостосунки людей, Коран містить загальні положення, які мають форму абстрагованих релігійно- моральних орієнтирів, що надають простору для тлумачення;

б) суна - свого роду тлумачення Корану в перші десятиріччя після смерті пророка Магомета.

Суна укладалася протягом кількох століть (із VII по IX) і мала на меті викласти приклади з життя Магомета для керівництва віруючими своїх дій.

Як і Коран, суна містить мало норм юридичного характеру, в ній домінують морально-релігійні положення. Так само, як і Коран, переважна частина нормативних розпоряджень суни не містить широких принципів - узагальнень, а складається із конкретних казусів - випадків із життя Магомета;

в) іджма - третє джерело мусульманського права, за допомогою якого знаходились відповіді на питання, не вирішені Кораном і суною. Ідж- ма являє собою узгоджений висновок стародавніх правників (мудж-тахідів) як знавців ісламу про обов’язки правовірного, наданий на підставі тлумачення Корану та суни. Лише будучи записаними в іджму, норми права, незалежно від їх походження, підлягали застосуванню.

На сьогодні іджма є єдиною догматичною основою мусульманського права. Сучасний суддя шукає мотиви для рішення не в Корані, а в книгах, де викладені рішення, освячені іджмою;

г) кійяс - рішення за аналогією. Правила застосування до нових схожих випадків розпоряджень, встановлених Кораном, суною або іджмою, причому іджма має більше значення, ніж інші джерела. Судження за аналогією - це засіб тлумачення випадків із життя пророка, його висловлень або мовчанки, які можна застосувати до вирішення конкретних ситуацій, що виникають. За допомогою судження за аналогією, виходячи із нормативних розпоряджень Корану і суни, пропонувалося рішення для даного конкретного випадку, тобто тлумачення і застосування права. Отже, мусульманське право засноване на принципі авторитету.