Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст.

Іващенко В.А., Попова Н.О. Законодавство Російської імперії у сфері охорони промислової власності першої половини XIX ст.

Правова охорона винаходів та корисних моделей неможлива без налагодженого законодавства у сфері промислової власності. Тому вивчення правового досвіду, набутого за часів Російської імперії, є важливим у сьогоденні.

Окремі аспекти досліджуваної нами теми знайшли своє наукове відображення у працях науковців, зокрема Г. Довгань, В. Аксьонової. Однак спеціального дослідження, присвяченого аналізу законодавства Російської імперії з охорони промислової власності у першій половині XIX ст., нам віднайти не вдалося. Автори статті ставлять за мету висвітлити та проаналізувати окремі закони, які стосувалися охорони винахідництва. Об’єктом вивчення є охорона прав винахідників у Російській імперії відповідно до чинного законодавства, предметом - окремі нормативно-правові акти.

Одним із перших нормативно-правових актів, які регулювали відносини у сфері винахідництва в Російської імперії, став Маніфест Олександра І «Про привілеї на різні винаходи та відкриття в художествах і ремеслах» від 17 червня 1812 р. (далі - Маніфест 1812 р.). В основу було покладено проект, розроблений М. Сперанським - автором плану державних перетворень та ініціатором створення Державної ради [1, 73 - 74].

Загалом Маніфест складався із 6 окремих глав: «Про сутність привілеїв на винаходи й відкриття», «Про порядок видачі привілеїв», «Про форму привілеїв», «Про строки та збори», «Про припинення привілею» та «Про судовий розгляд». У документі чітко конкретизувалося поняття привілею на винахід. Так, згідно з §1, привілеєм вважалося свідоцтво, що засвідчувало не факт створення винаходу, а саме факт представлення винаходу уряду як власності пред’явника [2]. У §2 маніфесту було передбачено заявочну систему видачі привілеїв, яка нині діє у багатьох країнах, зокрема, і в Україні. Маніфестом встановлювалася заявочна система експертизи. Це означає, що експертиза винаходу по суті не проводилася, тому про вимоги новизни та винахідницького рівня у тодішньому патентному законодавстві нам говорити не доводиться. Водночас у Російській імперії не існувало спеціалізованого відомства, яке могло проводити експертизу винаходів. Фактично вся процедура видачі привілеїв була чисто формальною [1, 74].

Маніфестом 1812 р. заборонялася видача привілеїв на винаходи, які у сучасному розумінні суперечать суспільним інтересам, принципам гуманності та моралі. Визнавалося право першого заявника [2]. Однак видача привілею не позбавляла нікого права оскаржувати належність винаходу заявнику [1, 74]. Маніфестом встановлювалося, що привілеї надавалися й на винаходи, привезені з-за кордону (§8) [2]. Така позиція законодавця, на наш погляд, свідчить про зацікавленість імперії досягненнями світового технічного прогресу та бажанням застосування їх всередині країни шляхом надання іноземним винаходам спеціального правового режиму охорони.

Аналіз прав власника привілею свідчить про виключність його прав на використання винаходу, а саме: вводити винахід в обіг, продавати та передавати його, у судовому порядку переслідувати контрафакторів, вимагати відшкодування завданих збитків [2].

Відповідно до §11, 12, порядок видачі привілеїв передбачав подання особою заявки до Департаменту мануфактур і внутрішньої торгівлі при Міністерстві внутрішніх справ Російської імперії (далі - МВС) [2]. Після розгляду заявки у Міністерській раді та визначення корисності винаходу документи передавалися до Державної ради. У МВС обов’язково перевіряли, чи не було вже видано привілеї на подібний винахід або відкриття. Привілеї видавалися від імені імператора і затверджувалися Державною радою. Строк дії привілею становив 3, 5 або 10 років, залежно від бажання заявника. Мито сплачувалося у розмірі 300, 500 або 1500 рублів (§15, 16) [2]. Надалі порядок видачі привілеїв було дещо змінено. Так, у 1819 р. Департамент мануфактур і внутрішньої торгівлі був виведений зі складу МВС та включений до Міністерства фінансів [1,76]. У 1828 р. при Департаменті було створено Мануфактурну раду, яка стала прообразом патентного відомства. Серед завдань, які були покладені на Мануфактурну раду, були розгляд заявок на видачу привілеїв на винаходи та досудовий розгляд спорів про привілеї.

За даними Г. Довгань, у період з 1812 р. по 1833 р. було видано лише 72 привілеї [1, 75]. Більшість з них було отримано іноземцями. Це пояснюється відсутністю необхідних коштів для сплати мита у більшості верств населення. Враховуючи відомості, подані в «Указателе выданныхъ въ Россіи привилегій», більшість привілеїв отримували купці, оскільки при подачі прохання на видачу привілею вказувався стан, до якого належав винахідник - дворянин, міщанин, селянин [3, 1 - 9]. Зокрема, привілей № 3 отримав київський купець 1-ої гільдії Тимофій Бухтеєв 9 жовтня 1814 р. строком на 10 років [1,75; 4].

Активізація виробничих сил в Російській імперії та початок промислового перевороту викликали необхідність у регулюванні окремих аспектів винахідницьких відносин, які випали з орбіти регулювання Маніфестом. З огляду на це 22 листопада 1833 р. імператором було затверджено Положення про привілеї (далі - Положення 1833 р.) [5], яке, на відміну від Маніфесту 1812 р., містило низку принципово нових підходів у сфері регулювання винахідницьких правовідносин. Новелою для Російського законодавства стала охорона вдосконалень, що здійснювалася на рівні з винаходами. Право на видачу привілею на удосконалення мали як особа, що удосконалила винахід, так і творець основного винаходу, хоча перевага у видачі привілею на вдосконалення надавалася останньому. Іншій особі привілей надавався лише за наявності письмової угоди з автором основного винаходу. Жорсткішими ставали вимоги до заявки на привілей. Тепер винахіднику необхідно було вивести формулу винаходу (у сучасному розумінні). Вперше з’являється згадка про «спеціаліста», на якого потрібно було орієнтуватися при складанні опису винаходу (§11) [5; 6, 24].

У Положенні 1833 р. зберігся факультативний принцип видачі привілеїв. Однак, недостатньо було створити новий винахід, до уваги брали галузь промисловості, в якій він міг бути впроваджений [1, 77]. Тож, як ми бачимо, у Положенні 1833 р. фактично з’являється вимога промислової придатності.

Законодавцем було запроваджено процедуру попереднього розгляду заявки. Заявник після подачі заявки на видачу привілею до Департаменту мануфактур і внутрішньої торгівлі попередньо отримував свідоцтво про прийом заявки до розгляду по суті. Саме з моменту видачі свідоцтва починалась дія виключних прав автора винаходу. Така позиція у законі давала можливість використання винаходу ще до видачі привілею. Згідно із §13, 14 [5], у Мануфактурній раді досліджували новизну, корисність винаходу, промислову придатність. Окрім того, з’ясовувалося, чи не є винахід шкідливим для суспільства, зокрема, здоров’я населення. У необхідних випадках робили запит до Медичної ради [1, 78]. Цікавим став той факт, що заявник не мав права оскаржити рішення про відмову у видачі привілею.

Строк дії привілею починався з моменту його підписання. На привезені з-за кордону винаходи привілеї видавалися на строк не більше 6 років. Мито за них було більшим, ніж за винаходи, зроблені у Росії [5].

Принципово новим положенням було введення обов’язкового використання винаходу. Відповідно до §27, власник привілею зобов’язаний був не пізніше чверті строку дії привілею почати використовувати винахід і повідомити про це Департамент, інакше привілей анульовували.

Отже, Маніфест 1812 р. та Положення 1833 р. заклали основи для створення російської імперської патентної системи. Вони були прийняті та захищали права винахідників у той час, коли у провідних країнах Європи точилася гостра дискусія навколо питання доцільності існування патентної системи загалом.