Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст.

Корновенко С.В. Специфіка правового регулювання об’єктів права інтелектуальної власності

За сучасних умов розвитку, як засвідчує вітчизняний та світовий досвід, пріоритетним напрямом у внутрішній політиці більшості розвинених країн є правова охорона та захист невід’ємних прав людини. Саме це є одним із критеріїв визначення рівня цивілізованості, демократичності тієї чи іншої держави. Одним із таких невід’ємних прав, відповідно до усталеної традиції, є право особи на результати інтелектуальної творчої діяльності. Належний рівень охорони та захисту прав інтелектуальної власності - своєрідний лакмусовий папірець, за яким можна говорити про науковий та культурний потенціал будь-якої країни.

Ретельний аналіз новітнього українського законодавства у сфері інтелектуальної власності переконує у тому, що керівництво держави обрало і неухильно дотримується стратегії європейських стандартів із охорони та захисту прав інтелектуальної власності. Незважаючи на відносно короткий період - двадцять років - Україна має серйозні здобутки у справі охорони та захисту права інтелектуальної власності. Узагальнивши, є всі підстави констатувати, що вітчизняна правова система у сфері інтелектуальної власності пройшла «первинне нагромадження» нормативно-правових актів. Вибудовано певною мірою струнку та логічно-послідовну структуру, що спроможна ефективно охороняти та захищати право інтелектуальної власності як на конституційному рівні, так і на рівні кодексів та спеціальних законів, функціонує Державна служба інтелектуальної власності України.

Вважаємо, що вітчизняна правова система у сфері інтелектуальної власності за сучасних умов продовжує еволюціонувати, детермінуючи необхідність визнання де-факто та де-юре права інтелектуальної власності як комплексної галузі права. Ми переконані, що де-факто виокремлення із цивілістики права інтелектуальної власності як комплексної галузі права відбулося. Автор статті ставить за мету на прикладі об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема їх правового регулювання, розкрити, що право інтелектуальної власності - не скільки підгалузь цивільного права, скільки самостійна комплексна галузь права.

Беручи за предмет аналізу об’єкти права інтелектуальної власності, ми керувалися таким. По-перше, як і О. Скакун та інші фахівці, вважаємо, що відмежування предмета правового регулювання однієї галузі від іншої здійснюється на основі виявлення якісної однорідності складових його елементів, зокрема об’єктів [1, с. 381]. Наприклад, за об’єктом права як критерієм у теорії права розрізняють адміністративне право, фінансове право [2], земельне право тощо.

Зокрема, Є. Курінний, з’ясовуючи структуру складу адміністративно-правових відносин, одним із її компонентів називає об’єкт. Узагальнюючи трактування поняття «об’єкт адміністративних правовідносин», що домінують у сучасній правовій думці, він вважає за доречне останній визначити як публічні потреби та інтереси, які впроваджуються у життя за допомогою норм адміністративного права у конкретній галузі владно-управлінської діяльності або адміністративно-правового захисту. За такого розуміння цього поняття, об’єкт відносин адміністративного права Є. Курінний поділяє на загальний, родовий, видовий та безпосередній, детально розкриваючи сутність кожного [3].

По-друге, об’єкт права (і відповідно правовідносини), як слушно зауважує С. Алєксєєв, є істотним моментом, тому що тільки він виправдовує існування юридичних відносин. Отже, безоб’єктні права так само малоймовірні, як і права безсуб’єктні [2]. У безпосередньому взаємозв’язку між собою перебувають об’єкт та правовий режим регулювання. Адже останній, як справедливо зауважують фахівці Науково-дослідного інституту інтелектуальної власності НАПрН України, встановлений щодо будь-якого об’єкта, завжди залежить від природних властивостей такого об’єкта [4, с. 26].

По-третє, ігнорування об’єкта права унеможливить, наприклад, застосування для виокремлення права як галузі такого критерію, як правовий режим регулювання. Він, як відомо, є однією із істотних ознак галузі права. Відповідно значно ускладниться поділ норм права на галузі.

Таким чином, на нашу думку, є достатньо підстав говорити про те, що об’єкт права та його правове регулювання - один із критеріїв поділу норм права на галузі.

Беручи до увагу важливість об’єкту як одного із критеріїв поділу норм права на галузі, з’ясуємо особливості об’єктів права інтелектуальної власності. Усталеною є думка, зафіксована і законодавцем, про те, що, оскільки об’єкти права інтелектуальної власності - об’єкти цивільного права, то і право інтелектуальної власності - інститут цивільного права. Так, законодавець статтею 117 Цивільного кодексу України (далі - ЦКУ) визначив, що об’єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні та нематеріальні блага. Статтею 199 ЦКУ закріплено, що результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки відповідно до книги четвертої цього кодексу та інших законів. У книзі четвертій ЦКУ, у статті 420 подано перелік об’єктів права інтелектуальної власності: літературні та художні твори; комп’ютерні програми; компіляції даних (бази даних); виконання; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; наукові відкриття; винаходи, корисні моделі, промислові зразки; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; раціоналізаторські пропозиції; сорти рослин, породи тварин; комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення; комерційні таємниці [5].

Таким чином, загальною нормою щодо об’єктів права інтелектуальної власності є статті 177, 199 ЦКУ, а спеціальною - стаття 420. Водночас теорія цивільного права ґрунтуються на тій тезі, що цивільне право - це сукупність правових норм, які регулюють шляхом диспозитивного методу особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників [6, с. 11]. Вона ж закріплена і законодавчо статтею 1 ЦКУ, в якій зазначено: «Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом» [5].

Якщо брати за основу викладені вище положення про сутність цивільного права, то спостерігаємо певну неузгодженість щодо об’єктів права інтелектуальної власності. Адже їхня природа та особливості детермінують специфічні суспільні відносини, пов’язані зі створенням об’єктів права інтелектуальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом особистих немайнових та майнових прав на ці об’єкти. Окрім норм цивільного права, суспільні відносини, пов’язані з об’єктами права інтелектуальної власності, регламентуються нормами трудового, адміністративного, кримінального права тощо.

В сучасній правовій думці зверталася увага на те, що об’єкти права інтелектуальної власності є об’єктами не лише цивілістики, а і кримінального права, адміністративного права тощо. Наприклад, вчені-криміналісти об’єкти права інтелектуальної власності вивчали у контексті об’єктів злочинів у сфері інтелектуальної власності [7, с. 1-6]. Н. Ришковою проаналізовано цивільну, адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення права інтелектуальної власності на об’єкти права інтелектуальної власності [8, с. 89-98]. Відповідальність за порушення авторського права, відповідно до чинного цивільного, адміністративного та кримінального законодавства України, досліджено Т. Рудник [9, с. 248-251]. Право інтелектуальної власності як об’єкт адміністративно- правового захисту розглянув І. Кравченко [7, с. 1-6].

Теоретичні міркування дослідників підтверджені й законодавчо. Так, наприклад, статті 42 та 126 Кодексу законів про працю України [10] регламентують трудові відносини, пов’язані з використанням об’єктів права інтелектуальної власності. Стаття 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає адміністративну відповідальність за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності. Статтями 176, 177, 203-1, 216 Кримінального кодексу України передбачено покарання за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності [11]. Суспільні відносини, пов’язані з переміщенням об’єктів права інтелектуальної власності через митний кордон України, регламентуються статтями 57, 397 - 403 Митного кодексу України (далі - МК України). Зокрема, розділ XIV Митного кодексу України безпосередньо стосується сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України [12].

Окрім того, суспільні відносини, пов’язані з об’єктами права інтелектуальної власності, регламентуються й іншими чисельними нормативними актами, які носять комплексний характер, тобто містять норми кількох галузей права. До таких однозначно належать такі правові акти: Положення «Про Державне посвідчення на право розповсюдження і демонстрування фільмів», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2001 р. N° 294 [13]; Положення «Про порядок реєстрації та переміщення через митний кордон України товарів, що містять об’єкти інтелектуальної власності», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 28 квітня 2001 р. № 412 [14]; Наказ Державної служби з охорони прав на сорти рослин «Про затвердження Інструкції про порядок ознайомлення з матеріалами заявки на сорт та відомостями, що занесені до Державного реєстру прав власників сортів рослин» № 142 від 29 травня 2003 р. [15] тощо.

Про те, що відносини у сфері інтелектуальної власності як підгалузі цивільного права засновані не лише на юридичній рівності підтверджує факт існування Державної служби інтелектуальної власності України. Відповідно до Положення про Державну службу інтелектуальної власності України, вона є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра освіти і науки. Державна служба інтелектуальної власності України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері інтелектуальної власності. Зокрема, вона організовує в установленому порядку експертизу об’єктів права інтелектуальної власності, видає патенти/свідоцтва на об’єкти права інтелектуальної власності; здійснює державну реєстрацію та ведення обліку об’єктів права інтелектуальної власності, проводить реєстрацію договорів про передачу прав на об’єкти права інтелектуальної власності, що охороняються на території України, ліцензійних договорів тощо [16].

У такий спосіб у сфері інтелектуальної власності мають місце відносини, засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій. Саме така особливість об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема їх правового регулювання, зумовлює правові відносини, що належать не лише до сфери цивільного права. Тому визначення результатів інтелектуальної творчої діяльності лише об’єктами цивільного права та цивільних правовідносин, відповідно до статей 177 та 199 ЦКУ, певною мірою суперечить частині 2 ст. 1. ЦКУ. Відповідно до неї, цивільне законодавство не застосовується до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин.

Отже, зважаючи на викладене вище, обґрунтованим видається судження про те, що суспільні відносини у сфері інтелектуальної власності, зважаючи на особливості об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема їх правового регулювання, регламентуються не лише цивільним законодавством, а і адміністративним, кримінальним, митним законодавствами тощо, іншими нормативними актами, які носять комплексний характер. У зв’язку з цим право інтелектуальної власності не скільки підгалузь цивільного права, скільки самостійна комплексна галузь права, яка являє собою сукупність норм права, які регулюють суспільні відносини, пов’язані зі створенням об’єктів права інтелектуальної власності, а також набуттям, здійсненням та захистом права на ці об’єкти.