Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст.

Бенедисюк І.М. До питання про застосування запобіжних заходів при порушенні прав інтелектуальної власності

Запобіжні заходи - один із способів забезпечення захисту порушених прав інтелектуальної власності, що активно використовуються у процесі як цивільного, так і господарського судочинства. Поряд із іншими заходами, наприклад, із вилученням із цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності, із застосуванням разового грошового стягнення тощо, зазначені заходи формують цілий комплекс заходів, які здійснюють самостійно (добровільно) порушники або примусово уповноважені органи державної влади, зокрема судової. Характеристикою, що поєднує зазначені заходи, визначені чинним законодавством (не залежно від його інституційної приналежності), буде те, що усі вони спрямовуються у кінцевому разі на припинення порушення або відновлення (визнання) порушених суб’єктивних прав.

Загалом же у теорії права інтелектуальної власності під захистом прав і законних інтересів суб’єктів інтелектуальної власності розуміють передбачені законом заходи, спрямовані на їх визнання й відновлення, припинення їхнього порушення, застосування до правопорушників заходів юридичної відповідальності. Зокрема, Н.М. Мироненко вважає, що захист прав і законних інтересів суб’єктів інтелектуальної власності реалізується через механізм захисту, що являє собою систему форм, способів і засобів діяльності відповідних юрисдикційних органів і зацікавлених осіб, спрямованих на захист прав і інтересів суб’єктів інтелектуальної власності [1, с. 30].

Далеко не всі вчені погоджуються із тим, що наявний правовий механізм захисту прав інтелектуальної власності є ефективним. Наприклад, на погляд О.В. Ришкової, «цивільно- правовий механізм захисту прав інтелектуальної власності в сучасних умовах не здатен повною мірою забезпечити її захист. Компенсаційний принцип стосовно прав інтелектуальної власності має бути замінено на кратний, згідно з яким розмір майнової відповідальності збільшується у два і більше разів, залежно від розміру завданих збитків та інших обставин за принципом: чим більші збитки (шкода), тим суворішою є відповідальність» [2, с. 6]. Критикуючи значною мірою положення чинного Цивільного процесуального кодексу України у частині забезпечення захисту прав інтелектуальної власності,

О.О. Штефан вважає, що положення кодексу у цьому напрямі більш-менш відповідають положенням Директиви 2004/48 ЄС про реалізацію (ейэгсетеШ;) прав інтелектуальної власності, прийнятої 29 квітня 2004 р. Європейським парламентом і Радою Європейського Союзу [3, с. 40]. Водночас, на її погляд, національне господарське процесуальне законодавство значно більшою мірою поділяє підходи, закріплені статтею 7 Директиви, щодо забезпечення збереження доказів, які запроваджує ЄС. Із цим складно не погодитися.

Отже, запобіжні заходи та заходи забезпечення позову, незалежно від того, буде це цивільний чи господарський позов, можуть розглядатися як складова механізму захисту прав інтелектуальної власності. Разом із тим, як свідчить аналіз судової практики, у процесі застосування запобіжних заходів та заходів забезпечення позову, спрямованого на захист порушених прав інтелектуальної власності, часто трапляються проблемні питання. Зокрема у випадку, коли необхідно здійснити забезпечення щодо товарів, що перебувають під митним контролем та не розташовані на митній території України. Тобто зупинити введення певних товарів в обіг на території України, оскільки після їх розмитнення зупинити розповсюдження цих товарів буде майже неможливо або пов’язано з великими затратами.

З одного боку, Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України) [4] передбачає можливість здійснення як запобіжних заходів, так і заходів до забезпечення позову у вигляді накладення арешту на майно. Проте здійснити арешт майна, яке ще не перебуває на митній території України, звичайним способом буде досить проблематично, оскільки такий товар не розмитнений та має спеціальний режим зберігання, передбачений Митним кодексом України. Отже, здійснити таке забезпечення без участі митних органів буде практично неможливо.

Водночас, розділ XIV (у попередній редакції - розділ Х) Митного кодексу України (далі - МК України) [5] містить заходи митних органів щодо сприяння захисту прав інтелектуальної власності під час переміщення товарів через митний кордон України. Ці заходи, між тим, передбачають можливість митних органів за певних умов самостійно прийняти рішення про призупинення митного оформлення товарів на строк до 10 робочих днів, а у разі необхідності продовження цього строку не більше, ніж на 10 робочих днів (ч. 2 ст. 399). Раніше такий термін був визначений протягом 15 календарних днів (із продовженням не більше, ніж 15 днів).

Разом із тим, відповідно до частини 7 статті 399 МК України, якщо протягом перших 10 робочих днів після отримання повідомлення про призупинення митного оформлення товарів правовласник письмово не поінформує митний орган, що призупинив митне оформлення таких товарів, про звернення до суду з метою забезпечення захисту прав інтелектуальної власності або не звернеться до такого митного органу з письмовим вмотивованим клопотанням про продовження строку призупинення митного оформлення, то за відсутності ознак порушення митних правил товари, митне оформлення яких було призупинено, підлягають митному оформленню в установленому порядку.

Норма аналогічного характеру (лише з іншим строком та не так деталізованим суб’єктним складом) була присутня й у попередній редакції кодексу.

Відповідно до частини 8 статті 399 МК України, у разі, якщо протягом перших 10 робочих днів після отримання повідомлення про призупинення митного оформлення товарів правовласник письмово поінформує митний орган про звернення до суду з метою забезпечення захисту прав інтелектуальної власності або звернеться до такого митного органу з письмовим вмотивованим клопотанням про продовження строку призупинення митного оформлення, то призупинення митного оформлення вказаних товарів може бути продовжено митним органом, але не більше, ніж на 10 робочих днів.

Таким чином, зупинення митного оформлення тісно пов’язане зі зверненням особи до суду. Водночас, МК України не деталізовано, в якій саме формі має бути здійснено таке звернення. Що ж до рішення суду з цього питання, то у частині 9 статті 399 МК України зазначено, що, якщо протягом строків, зазначених у частині другій цієї статті, правовласник подасть митному органу, що призупинив митне оформлення товарів, ухвалу суду про заборону вчинення певних дій у справі про порушення прав інтелектуальної власності або інше рішення з цього питання, винесене (прийняте) іншими уповноваженими державними органами, митний орган продовжує призупинення митного оформлення товарів на строк, встановлений цими органами. Якщо ж така ухвала (або рішення уповноваженого державного органу) не буде подана, то за відсутності ознак порушення митних правил товари, щодо яких було прийнято рішення про призупинення митного оформлення, підлягають митному оформленню в установленому порядку. У такому разі відшкодування декларанту та іншим особам витрат та збитків, спричинених призупиненням митного оформлення, здійснюється за рахунок правовласника.

Аналізуючи зазначене, можна зробити висновок, що особа, якій відповідно до законодавства України належать права на об’єкт інтелектуальної власності, має звернутися до суду з позовом (оскільки ухвала має бути винесена у справі про порушення прав інтелектуальної власності) та заявити клопотання про забезпечення позову на підставі якого суд винесе відповідну ухвалу. Вочевидь, здійснити усі ці дії у досить стислі строки хоча і можливо, проте не без певних труднощів. Водночас винесення ухвали про накладення арешту на майно у вигляді запобіжних заходів не буде відповідати вимогам МК України та не зможе бути виконане, оскільки виконання ухвали про арешт майна здійснюватиметься державним виконавцем відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 606-XIV (в редакції Закону від 04.11.2010 р. №2677-VI) [6] із відповідними змінами та доповненнями. А здійснення виконавчих дій у вигляді арешту майна, що не ввезене на митну територію України, згаданим Законом не передбачені.

На жаль, неузгодженість митного законодавства з ГПК України призводить до негативних наслідків. Прикладом такого може бути, зокрема, розглянута 28.12.2010 р. Вищим господарським судом України касаційна скарга Дніпропетровської митниці на ухвалу господарського суду Дніпропетровської області та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду зі справи № ЗЗ-9/10-10 за позовом Unilever N.V., м. Роттердам Нідерланди до товариства з обмеженою відповідальністю “Конті Макс” (далі - ТОВ “Конті Макс”) про захист прав інтелектуальної власності. За результатами розгляду касаційної скарги, Вищий господарський суд України встановив, що, роз’яснюючи ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 06.07.2010 р., місцевий господарський суд фактично змінив її зміст і тим самим порушив положення статті 89 ГПК України, а апеляційний господарський суд цієї помилки не виправив. З огляду на викладене, оскаржувані судові акти було скасовано, а Вищим господарським судом було роз’яснено, що вжиті ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 06.07.2010 р. зі справи № 33-9/10-10 запобіжні заходи до подання позову у цій справі шляхом накладення арешту на належні ТОВ “Конті Макс” товари, заявлені цим товариством до митного оформлення за митними деклараціями від 16.06.2010 р., передбачають призупинення митного оформлення цих товарів. Проте, неузгодженість ГПК України та МК України у відповідних частинах фактично звужує можливість застосування під час зупинення митного оформлення положень Розділу V-1.

На жаль, як було показано вище, цю неузгодженість не було виправлено і у чинній редакції МК України, яка набула чинності з 01.06.2012 р. Застосування ж положень ГПК України щодо забезпечення позову не завжди можна здійснити швидко та оперативно з огляду на виконання відповідних вимоги щодо умов та підстав подачі відповідного позову.

Зазначене дає підстави зробити висновок про доцільність доповнення статті 43-2 ГПК України таким запобіжним заходом, як заборона вчиняти митним органам дії щодо розмитнення товарів, якими можуть бути порушені права інтелектуальної власності. Разом із тим, у цьому випадку також необхідно вирішити питання щодо внесення відповідного забезпечення з боку особи, за клопотанням якої такі дії будуть здійснені.