Інтелектуальна власність в Україні: погляд з ХХІ ст.

Колісник А. С. Судовий захист авторських прав на комп’ютерне програмне забезпечення

Актуальність теми зумовлена необхідністю створення в Україні ефективного судового захисту авторських прав на комп’ютерне програмне забезпечення. У вітчизняній науці авторські спори традиційно виокремлюються в особливу категорію справ, що зумовлюється особливостями об’єктів авторських прав і характером правовідносин, що виникають. Однак варто зауважити, що програмне забезпечення є дуже специфічним об’єктом авторського права, який складається в особливій формі, швидко морально застаріває, може легко піддатися копіюванню і модифікації, його використання можливе лише за допомогою ЕОМ. Крім того, ринок програмного забезпечення є дуже динамічним та інтернаціональним. Подібна специфіка програмного забезпечення і авторських прав, які виникають на нього, створює процесуальні особливості судового захисту таких справ.

Серед вітчизняних вчених, праці яких присвячено захисту авторських прав на комп’ютерне програмне забезпечення, необ-хідно виокремити В. Дмитришина [1], В. Машукова [2], В. Негрескул [3], С. Петренка [4] та інших. Проте, незважаючи на високий науковий рівень публікацій стосовно зазначеної проблеми, чимало аспектів щодо судового захисту авторських прав на програмне забезпечення вимагають поглибленого дослідження, що і є метою запропонованої статті.

Перше, ніж перейти до розгляду проблем судового захисту авторських прав на комп’ютерне програмне забезпечення, необхідно зазначити, що з огляду на ряд факторів - відносну новизну, відсутність відповідного законодавства, елементарну комп’ютерну грамотність - юридична практика у цій галузі ще не склалася. Більше того, процес формування такої практики поки не можна назвати реально розпочатим. Державні органи опинилися у досить складному становищі: виникла цілком нова система суспільних відносин, пов’язана з повністю новими технологіями. І щоб застосувати до подібних відносин норми існуючого законодавства, потрібно розуміти сутність і зміст цих відносин. А ця остання умова найчастіше нездійсненна, оскільки багато хто, якщо не більшість суддів і державних службовців, важко уявляють собі природу походження та особливості захисту комп’ютерного програмного забезпечення. Крім того, у суперечках, пов’язаних із порушенням виключних прав на програмне забезпечення, у більшості випадків потрібно розширене тлумачення норм права, оскільки в авторському законодавстві відсутні будь-які посилання на специфіку захисту авторських прав на програмне забезпечення у «матеріальному світі», а особливо у глобальних комп’ютерних мережах.

Правовий захист виключних прав на програмне забезпечення зумовлений особливостями глобальних комп’ютерних мереж.

Одним зі способів порушення виключних прав на програмне забезпечення є поширення їх контрафактних копій по глобальних комп’ютерних мережах. Подібні порушення можуть здійснюватися шляхом:

1) розміщення програмного забезпечення особами, що не є його власниками, на своїх сайтах або домашніх сторінках для вільного доступу (вільного копіювання контрафактних копій програм) користувачам;

2) поширення контрафактних примірників програм за допомогою Інтернету (через дошки оголошень, Інтернет- магазини).

Що стосується першого варіанта, то ні для кого не секрет, що на сьогоднішній день в українському секторі Інтернету будь- який користувач може знайти практично будь-яку програму, що його цікавить, і одержати її контрафактну копію. У цьому йому надають допомогу різноманітні сайти, що спеціалізуються на «зламаному» програмному забезпеченні, і маса інших сайтів і домашніх сторінок.

Другий же варіант порушення виключних прав на програмне забезпечення в мережі відрізняється від звичайних видів поширення контрафактної продукції лише способом укладення нелегальних угод.

Особливості забезпечення позову пов’язані з тим, що контрафактні копії програмного забезпечення можуть бути дуже легко й у найкоротший термін знищені правопорушником, що пояснюється незалежністю цих об’єктів від матеріального носія і можливостями комп’ютерної техніки. Тому забезпечення позову в категорії справ, що розглядаються, має особливе значення. З цієї ж причини досить бажаним є застосування заходів для забезпечення позову вже на стадії підготовки справи до розгляду. Однією з таких процедур є тимчасові заходи. Їхня суть зводиться до наділення суду правом винесення судової ухвали про прийняття негайних та ефективних заходів, спрямованих на запобігання будь-якого порушення права інтелектуальної власності й збереження доказів, що стосуються цього порушення (ст. 50 Угоди TRIPS) [5].

Особливість зазначених заходів полягає в тому, що вони здійснюються в порядку inaudita altera parte, тобто відповідна ухвала виноситься без виклику іншої сторони і без вислуховування її аргументів. Це є можливим за наявності ймовірності того, що будь-яка затримка заподіє непоправної шкоди власникові, або ж при очевидності ризику знищення доказів. Тимчасові заходи є незамінними у боротьбі проти комп’ютерного піратства.

Суд вправі вимагати від заявника надання доступних йому доказів володіння ним прав на об’єкт інтелектуальної власності. Крім того, власник повинний надати суду доказ того, що його право порушується або таке порушення є неминучим. Від заявника може також вимагатися надання інформації, необхідної для ідентифікації доказів, що потребують забезпечення. Водночас варто пам’ятати, що вони перебувають у розпорядженні іншої сторони і тому про їх наявність або відсутність із повною впевненістю власнику не може бути відомо. Тому, якщо інша сторона без вагомих доводів відмовляє у доступі до необхідної інформації або ж не надає її протягом встановленого періоду часу, суд вправі за згодою заявника скласти попереднє або навіть остаточне рішення у справі на основі наданої власником інформації за умови надання іншій стороні можливості бути вислуханою.

Дослідження персональних комп’ютерів з метою виявлення контрафактного програмного забезпечення дозволяє, по-перше, довести його ідентичність тим програмам, авторські права, на які належать заявникові, і, по-друге, знайти ознаки контрафактності примірників програмних продуктів, з яких програми було встановлено на комп’ютери.

Так, наприклад, для встановлення програм, авторські права, які належать корпорації „Microsoft”, користувачеві пропонується ввести реєстраційну інформацію, що дозволяє у подальшому одержувати технічну підтримку від виробника. Крім того, вводиться ключ продукта, відповідно до якого кожній копії програми присвоюється унікальний серійний номер. Якщо ж програмний продукт встановлений зі „зламаної” копії, то встановлення програми є можливим і без знання ключа [6, 57]. Шляхом роздрукування діалогових панелей програм можна зафіксувати недотримання встановленої автором процедури реєстрації і по цих ознаках визначити, чи правомірно примірник програми було введено у цивільний обіг. При цьому питання про конфіденційність інформації, що міститься в пам’яті комп’ютерів, не постає, тому що зміст файлів не перевіряється, вони не роздруковуються. У такий спосіб ризику розкриття комерційної таємниці не існує.

Витребування документів, що підтверджують право на використання програмного забезпечення, авторські права на які належать заявникові, також має важливе значення. Права на програмні продукти переходять до користувача за згодою власника шляхом передачі ліцензій, а також технічної документації, наданої легальному користувачеві разом із придбаним програмним продуктом. Наприклад, купуючи легальні продукти корпорації „Microsoft”, покупець одержує посібник користувача, що містить ліцензійну угоду (крім того, її текст виводиться на екран комп’ютера), реєстраційну картку і носій, з якого встановлюється програмне забезпечення [7]. Необхідно також вимагати не тільки ліцензійні договори, але і платіжні документи, що стосуються придбання програмного забезпечення, а також їхніх копії. Адже право на придбання програмних продуктів підлягає відображенню в бухгалтерських документах юридичної особи. Тому можна вимагати ознайомлення з бухгалтерським балансом.

Відшкодування заподіяних збитків - це питання є основним для позивача. Не менш простим воно виступає і для судової системи будь-якої держави, зокрема й для України. Розглядаючи таке питання відповідно до предмета дослідження, думається, що повернення потерпілій стороні відшкодувань матеріальних збитків слід забезпечити ще на стадії звернення до суду. Скажімо, при проведенні обшуку чи виїмки предметів доказового значення на дому у суб’єкта, що вчинив злочин, використовуючи при цьому комп’ютерне обладнання, необхідно у судовому порядку накласти арешт на належне йому майно, зокрема комп’ютерне, яке буде предметом для забезпечення відшкодувань. Зволікання у часі може призвести до непередбачуваних наслідків.

Наприклад, не виключається можливість того, що поки реалізовуватиметься попереднє досудове слідство, обвинувачений суб’єкт сам або за сприяючої сторони здійснить застережливі заходи щодо зміни права власності. У такий спосіб він наражає на складність забезпечення судових рішень на предмет компенсації заподіяної шкоди потерпілій стороні. Якщо ж зазначені процесуальні заходи було проведено на робочому місці суб’єкта, що вчинив порушення авторських прав на комп’ютерне програмне забезпечення, у свою чергу, підприємство і майно, яке у ньому знаходиться у приватній власності, арешт необхідно накласти не тільки на нерухомі або рухомі об’єкти чи окрему частку, але й на банківські рахунки за умови виникнення у цьому потреби. Своєчасне застосування таких заходів істотно полегшує як виконання судового рішення, так і процес доведення.

Справи про захист виключних прав на програмне забезпечення в глобальних комп’ютерних мережах викликають великі труднощі в процесі судового доведення. Насамперед позивач зтикається з труднощами доведення самого факту правопорушення і причетності власника сайту до цього правопорушення. Ще однією з головних проблем є доведення заподіяних власникові збитків. У цьому випадку власник зтикається з цілим рядом проблем, які складно вирішити. По- перше, проблема доведення заподіяних збитків. Яким чином довести збитки, якщо реального збитку тут немає, а обґрунтувати наявність упущеної вигоди на практиці у більшості випадків неможливо. Як довести, що, якби не протиправна діяльність відповідача, власник зміг би реалізувати дороге ліцензійне програмне забезпечення користувачам, що придбали його контрафактні копії у відповідача по знижених цінах або взагалі отримали безкоштовно. Як обґрунтувати, що хоча б один із таких користувачів звернувся б до позивача (і саме до нього) за придбанням цієї програми. Загалом довести упущену вигоду в Інтернеті - доволі складно. Існує ще один шлях - довести суму прибутків, неправомірно отриманих порушником. Але назвати цей шлях легшим також навряд чи можливо. По-перше, на багатьох сайтах нелегальне програмне забезпечення надається безкоштовно. Так що про прибутки тут говорити не доводиться. По-друге, надзвичайно складно довести кількість розповсюджених через Інтернет контрафактних примірників програми, а відповідно - і прибуток від такого поширення. У деяких випадках тут може допомогти аналіз платіжних документів та іншої банківської документації порушника, що займався продажем контрафактних примірників програмного забезпечення за допомогою Інтернету.

З вищесказаного випливає єдиний висновок: найбільш дієвим способом захисту є виплата компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, згідно зі ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» [8]. Поза всякими сумнівами, присудження до виплати подібної компенсації є найбільш ефективним способом захисту виключних прав на програмне забезпечення в глобальних комп’ютерних мережах. Однак спосіб цей, на жаль, не завжди можливо застосувати. Справа в тому, що законодавець передбачив таку умову призначення виплати компенсації: вона може бути призначена тільки у випадках порушення виключних прав з метою отримання прибутку. І ця умова робить фактично непридатним такий спосіб захисту у всіх випадках порушення виключних прав шляхом надання можливості вільного безкоштовного копіювання контрафактних копій програм за допомогою Інтернету. Єдиним вирішенням проблеми може бути доведення можливості одержання прибутку від розташовуваної на такому сайті реклами: наскільки такі сайти популярні у користувачів, настільки вони привабливі і для рекламодавців. Таким чином, порушник все-таки має на меті одержання прибутку, але одержує він його не безпосередньо від поширення неліцензійного програмного забезпечення, а від розміщення на сайті реклами. Але у будь-якому випадку прибуток порушника безпосередньо пов’язаний з порушенням виключних прав на програмне забезпечення. Складніше, звичайно, буде довести такий зв’язок на сайтах, що не спеціалізуються на контрафактному програмному забезпеченні, а чужі програми, що розповсюджуються у якості freeware.

Виходить, що притягти до відповідальності порушників, що пропонують нелегальні копії програмного забезпечення як freeware, і якимсь чином компенсувати збитки власників по діючому українському законодавстві не є можливим.

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що Закон України «Про авторське право і суміжні права» потребує змін і доповнень, пов’язаних з необхідністю забезпечення ефективного захисту виключних прав на програмне забезпечення у «матеріальному світі», а особливо у глобальних комп’ютерних мережах. Насамперед - потрібно скасувати залежність присудження виплати компенсації від мети отримання прибутку. Необхідним є також прийняття норми, яка регулювала б процесуальні особливості розгляду такої категорії справ у суді.